Той самий

– Ти сказав знайти бультер’єра. Я привіз. Де мої гроші?! – зірвався на крик Хокс після того, як годину просидів у підсобці на розхитаному ящику. З кожною хвилиною чоловік почувався все гірше й гірше. Ломка брала своє вгризаючись у прогнилі мізки примарними образами, а під шкіру уявними червами.

– Він не годиться, –  відрізав Редфорд. – Хвилини не проживе. Забирайся звідси й пса забирай.

– Ти обіцяв заплатити. Мені треба. Дай, хоч щось… –  проскімлив Хокс почухавши вже до крові роздерту руку.

Співрозмовник глянув на наркомана з огидою й кинув зім’яту купюру.

– Аванс,  попереджаю заздалегідь.

Нехай потішиться. Можливо, ще згодиться, якщо в канаві раніше не сконає. Кілька разів він приводив гідних собак. Сьогоднішнього пса теж можна було б натаскати, проте часу ним займатися не було. На арену треба було виходити вже ввечері, а буль, не дивлячись на прекрасні фізичні дані та «родовід гладіаторів», був надміру товариським. Одразу видно, що жив у люблячій родині. Ех, такий екземпляр зіпсували. Редфорд спересердя сплюнув і підіпхав забракований товар ногою до Хокса.

Крінг заскавулів від болю. На білих тремтячих боках виднілися рожеві розчерки від ременя. Пес з малечку засвоїв, що побої краще перетерпіти, аніж відповідати на них агресією. Тоді люди швидше заспокоювалися й облишали його. Прийом спрацював і цього разу. Крінг крутився аби зловити зубами шкіряну смужку, проте не огризався й не атакував.

– Викинь десь або відвези, де взяв.

Редфорд терпіти не міг, коли бос наказував готувати арену не заздалегідь, а в самісінький день бою, та висловити своє невдоволення не смів. Залишалося сподіватися, що Фрості притягне кращого кандидата для розігріву бійців та глядачів. Протриматись на арені 3+ хвилин, більшого від «розігрівного» не вимагалося.

– Ти нащо намордник зняв? – сполошився викрадач пса. Після отримання платні йому аж дихати стало легше.  

– Нічого не плутаєш?  Він мій взагалі-то. Обмотай йому писок скотчем і в авто закинь.

***

Про бультер’єра Хокс згадав надвечір. Витягши змученого пса із багажника він накинув йому на шию мотузку й відвів у захаращену частину парку, де й прив’язав. Якби не викинув нашийника з адресою господарів, то можна було б повернути «знахідку» за винагороду, але чолов’яга протупив. Їхати ж на інший кінець міста, щоб випустити собаку там, де й підманив, було ліньки.

Залишившись на самоті серед гущавини Крінг став скребти лапами морду, проте клейка стрічка не піддавалася. На рахунок буля Редфорд дещо помилився. Його життя було сповнене любові лише останні сім місяців, коли його із притулку забрали Дороті та Вінстон. А до того чотирилапий встиг змінити п’ять кличок; втекти із ферми; посидіти на ланцюзі; поблукати вулицями; потоваришувати з дрібною людиною, батько якої пізніше намагався його отруїти. «Мінівбивцю» він вважав непідхожим цуциком для доньки. Від нафаршированого щурячою отрутою м’яса врятував ніс, а з подвір’я, куди прибився білий, прогнав постріл. Бультер’єру тоді пощастило.

Останні власники обожнювали свого ласка́вого хлопчика і Крінг відповідав їм взаємністю, проте своїми хазяями не вважав. Він звик, що люди поряд з ним постійно змінювалися й розлука – питання часу, оскільки всі вони були не тими. Крінг виляв хвостом, виконував команди, валявся на землі підставляючи живіт, але лише тому, що від нього цього очікували та годували. Насправді ж буль вірив, що десь у великому місті блукав його незамінний господар. Навіть не господар, а справжній друг. При зустрічі вони обов’язково впізнають один одного і ця значуща подія наближалася із кожною парою обнюханих Крінгом ніг. Ось сьогодні він із цікавості підбіг до незнайомця, та замість мрії отримав укол в холку й подорож в задусі, яка розпочала новий етап в його житті.

Сонце сховалося остаточно і стало значно прохолодніше. До комфорту в будинку Дороті та Вінстона буль звик швидко, тож зараз його пробрало до кісток. Трава та листя під лапами були вогкими й неприємними. В пащі давно пересохло, а відшмагана спина горіла вогнем, не даючи при цьому тепла. З одного боку Крінг радів, що його не залишили в тому страшному місці, що тхнуло кров’ю сотень собак та смертю, з іншого ж – невідомість лякала не менше.

Почувши кроки неподалік він нашорошив вуха і рвонувся з прив’язі. На жаль марно. Пес у відчаї заскавулів, затупцював на місці.

«Я тут! Підійди до мене!»

Певно бог чотирилапих дійсно існував, бо молитва була почута.

– Хто ж тебе так, бідолахо?

Перед Крінгом стояв вже не малий, але ще й не дорослий представник людської породи. Пальцям вузол не одразу та все ж піддався, і тримаючи пса за мотузок рятівник вивів його під світло ліхтаря.

– Не вкусиш? – плаского лоба торкнулась долоня. В противагу словам, які пес второпав, бо чув їх періодично, острахом від молодої людини не віяло. Зазвичай до бультер’єра ставилися, як мінімум із пересторогою. При першому знайомстві так точно. Ті ж, хто зовсім не боявся були або дрібними-нерозумними, або завдавали болю. Хлопець від них відрізнявся.

Крінг з усієї сили завиляв хвостом і ткнувся в руку носом.

– Що з тобою робити? – розгублено запитав підліток розмотавши скотч.

Пес танцював навколо оплітаючи ноги хлопця мотузкою. Побачивши це, той почухав булю за вухом і зняв з його шиї зашморг. Перед ним була тварина, що втрапила в халепу, цього було достатньо аби прийти на допомогу.