5.2

Дар'я

Я заскреготала зубами від люті.

— Тобі, здається, дуже кортіло подивитися архітектуру? Що ж, ходімо, я покажу її тобі! — прошипіла я, сама до кінця не розуміючи, чому мене так несамовито бомбить. — Чому ти не відмовився від пропозиції Максима? Чому не залишився сидіти в кав'ярні? Сиділи б собі спокійно, кулуарили, перевіряли б пошту…

— Не можу, я ж щойно знову кинув, — холодно усміхнувся Роман. — До того ж мені й справді дуже хотілося погуляти з тобою.

За цією не надто люб'язною бесідою ми дійшли до одного зі старих двориків, а потім завернули до знаменитої галереї-аркади під дахом, яка вела вздовж старої стіни. Навколо було тихо, лише десь далеко гули поодинокі машини нічного міста.

Рівним, монотонним голосом змордованого гід-початківця я затараторила:

— Ця частина міста збудована ще за середньовіччя. Якщо підняти голову, можна помітити унікальну ліпнину та фрески. Кожна з цих споруд бачила шведську облогу, тут проходили старі торгові шляхи. Сама ратуша, повз яку ми пройшли, належить до початку сімнадцятого століття і поєднує елементи ренесансу та…

— Дашо, — перервав він мене, різко розвернувши до себе обличчям. — Чому ти не живеш із Максимом?

— Не твоє собаче діло! — розгнівано вигукнула я у відповідь. І коли мій крик гучним лунком рознісся під кам'яним склепінням арки, повторила вже тиші, задихаючись: — Не твоє…

— Моє.

— Не твоє!

— Ні, це моє діло, чорт би тебе побрав!

Пальці Романа міцно вп'ялися в мої передпліччя, і попри щільну тканину пальта, мені стало по-справжньому больно. Я страдницьки скривилася. Зрозумівши, що зробив боляче, він негайно розтиснув пальці. Я розвернулася і пішла далі, вдаючи, ніби ми щойно не волали одне на одного на всю вулицю.

— Чому? — не відставав Роман, крокуючи крок у крок.

Я поривчасто обернулася, радіючи, що в цю хвилину на цій довгій напівтемній алеї не було нікого, крім нас двох.

— Тому що не хочу! Тому що я не збираюся жити з жодним чоловіком, якщо він не мій чоловік перед Богом і законом!

Його брови знову скептично поповзли вгору. Мене це розпалило ще дужче, і я продовжила майже на межі істерики:

— Позавчорашня ніч — це просто нещасний випадок! Ні я, ні ти цього не планували. Просто так... сталося, через цю кляту грозу і світло.

Я не дивилася на нього, але й не тікала. Мене словно якимось магнітом тримало поруч із цим нестерпним чоловіком. Відчуваючи шкірою його пильний, важкий погляд, я опустила голову й розглядала носки його шкіряних черевиків.

— Я ж казала тобі, що я не... не сплю з ким попало. І якщо ти не повірив мені тоді, то навряд чи повіриш зараз. Але мені начхати!

Хоча насправді мені було геть не начхати. Мені до смерті важливо було, що він про мене думає.

— Любиш його? — тихо запитав він.

— Кого, Максима?

— А хіба у тебе є ще хтось?

Я втомлено зітхнула і заплющила очі:

— Ні. Інших немає.

Він остаточно звів мене з розуму. Голова розламувалася, думки сплуталися в суцільний гордіїв вузол, а тут ще й його дихання — зовсім близько, майже торкається мого волосся. Дрожащими пальцями я потерла лоб, який ставав свинцевим від утоми та напруги.

— Я не люблю Максима. Принаймні, наші з ним стосунки — зовсім не те, що ти собі там намалював у своїй голові. Не буду брехати, мені з ним спокійно. Він уважний, успішний, і, як ти абсолютно правильно помітив, дуже багатий. Твоя правда, мені лестило, коли такий чоловік звернув на мене увагу, почав заходити в мою скромну крамницю, дарувати квіти. Я була рада цьому. Будь-яка жінка на моєму місці відчула б себе особливою. Але невже ти сліпий, Романе? — я умоляючи поглянула на нього, шукаючи бодай краплю розуміння в його зелених очах. — Невже ти не бачиш, що для нього я — просто свіжа забава? У нього є все, що можна купити за гроші. Він живе граючись. Купує дорогі іграшки, міняє машини, будує маєтки на островах. А тепер у нього з'явилася я — така собі нова сторінка в його колекції. Але я не з його світу. Я не багачка, не світська левиця і не шукаю пригод. Як тільки йому набридне ця гра в «галантного рятівника простої дівчини», усе закінчиться. І я це прекрасно знаю.