2.1

Дар'я

Мою заціпенілу нерухомість Роман, мабуть, сприйняв як запрошення. Його губи обережно, ледь торкаючись, ковзнули по моїх — раз, вдруге... А потім він припав до них уже по-справжньому. Натиск ставав дедалі відчутнішим, і я зрозуміла, що цей поцілунок далекий від «дружнього». Боже, як мені хотілося відповісти! Розчинитися в його силі, ввібрати кожною клітиною жар, що йшов від його тіла.

Але водночас ця гіпнотична влада його обіймів налякала мене. Я відчувала, як воля до опору тане, наче віск від свічки, а це загрожувало наслідками, до яких я не була готова. Поступитися зараз означало б капітулювати повністю й беззастережно. Я підняла руки і вперлася ладонями в його плечі — не надто різко, але достатньо твердо, щоб він зрозумів: досить.

Роман відсторонився.

— На добраніч, — пробурмотів він, не зводячи з мого обличчя палкого погляду.

— На добраніч, — відказала я і, підхопивши свічку, майже втекла до спальні.

Дійшовши до дверей, я не відчинила їх одразу, а в безсиллі притулилася до одвірка. Довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб хоч трохи прийти до тями. Коли серце вгамувалося, я тихо пройшла у ванну.

Я чистила зуби, наносила крем, знімала шпильку з волосся — мої руки працювали на автопілоті, тоді як у голові панував повний розгардіяш. Внутрішній голос зрадницьки шепотів, що я даремно була такою неприступною. Заборонені думки лізли в голову: цікаво, на що здатні ці губи, коли він не стримує пристрасть? А ці руки, що так впевнено тримали мої плечі? В кожному його русі відчувалося вміння перетворювати жіночі почуття на розпечену лаву.

«Дурниці! — обірвала я себе, несучи свічку до спальні. — Він просто виявив ввічливість. Поцілунок вдячності. Дружній жест. Двоє українців випадково зустрілися далеко від дому. Нічого особливого. Зовсім».

Поставивши підсвічник на тумбочку, я відкинула ковдру. Я саме розстібала ґудзик на поясі штанів, коли двері за моєю спиною безшумно відчинилися.