Той, кого я не обрала

Глава 36. Маленькі кроки

Віка

О сьомій вечора пролунав дзвінок у двері. Я саме втретє поправляла комір светра, який і без того лежав ідеально. Софійка сиділа на килимі у вітальні, розклавши перед собою кольорові олівці, і малювала щось, що, за її словами, мало бути величезним замком із рожевими вікнами.

- Мамо, ти знову дивишся на годинник, - зауважила вона, не відриваючись від малюнка.

- Не дивлюся.

- Дивишся. Вже багато разів.

Я повернулася до неї.

- Ти, здається, надто уважна до моїх справ.

- Бо ти смішна.

- Дякую, сонечко. Дуже приємно.

Софійка захихотіла. І саме в цей момент пролунав дзвінок. Моє серце відреагувало швидше, ніж я встигла щось подумати. Я навіть завмерла на секунду, дивлячись на двері.

- Це дядько Макс? - одразу запитала донька.

- Думаю, так.

- То відкривай!

Вона підхопилася з килима й помчала до передпокою, але я встигла перехопити її біля дверей.

- Зачекай, маленька. Не можна відчиняти двері самій.

- Але ж це Макс!

- Навіть якщо це Макс.

Я відчинила двері, і забула, що збиралася сказати. Макс стояв на порозі з букетом білих і ніжно-рожевих квітів. У другій він тримав два невеликі пакунки з подарунковими стрічками. На ньому були темні джинси, світлий светр і пальто. Волосся трохи розтріпав вітер, а на обличчі з'явилася усмішка, коли він побачив мене.

- Привіт, - сказав він.

- Привіт.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Я знала, що запросила його сама. Знала, що сьогодні ввечері він прийде до нас. Але побачити його на порозі власної квартири виявилося зовсім не тим самим, що уявляти цю зустріч протягом дня.

- Я не надто рано? - запитав він.

- Ні. Ти вчасно.

Він простягнув мені букет.

- Це тобі.

Я прийняла квіти, обережно торкнувшись його пальців. Дотик був коротким, майже випадковим, але я відчула його виразніше, ніж мала б.

- Максе, дякую. Вони дуже гарні.

- Я радий, що тобі подобаються.

Потім опустив погляд до Софійки, яка вже визирала з-за моєї руки.

- А для тебе, принцесо, я теж дещо приніс.

Очі доньки округлилися.

- Мені?!

- Тобі.

Він простягнув їй невеликий пакунок. Софійка обережно розгорнула папір і завмерла. Усередині була коробка з набором кольорових олівців, фломастерів і кількох аркушів із малюнками для розфарбовування. Другий пакунок виявився невеликою м'якою іграшкою - світло-коричневим зайчиком із довгими вухами.

- Він мій? - пошепки запитала вона.

- Якщо ти не проти.

- Я не проти!

Софійка притиснула зайчика до грудей, а потім раптом кинулася до Макса й обійняла його за ноги. Він здивувався лише на мить. Потім присів перед нею, щоб бути на одному рівні, й обережно обійняв у відповідь.

- Дякую! Він буде спати зі мною!

- Сподіваюся, він не хропе.

Софійка голосно засміялася.

- Зайчики не хропуть!

- Тоді нам пощастило.

Я стояла поруч із букетом у руках і дивилася на них. Усередині щось тихо стискалося. Не від болю, як це бувало останніми днями, а від якогось дивного, майже забутого тепла. Макс не намагався купити прихильність моєї доньки дорогими подарунками. Він приніс речі, які могли її потішити, і поводився так, ніби її маленькі радощі справді мали значення. Для мене це означало більше, ніж я була готова сказати вголос.

- Заходь, - нарешті промовила я, відступаючи від дверей.

- Дякую.

Він роззувся, а Софійка тим часом уже тягнула його за руку до вітальні.

- Ходімо! Я покажу тобі свій малюнок!

- З радістю.

Вона привела його до килима й розклала перед ним усі свої художні скарби. Макс сів поруч, уважно розглядаючи кожен аркуш.

- Це що? - запитав він, показуючи на малюнок із рожевим дахом.

- Наш будинок.

- А це?

- Ти.

Він підняв брови.

- Я?

- Так. Бачиш, у тебе тут великі руки.

Я прикрила рот долонею, щоб не розсміятися. Макс подивився на малюнок, а тоді на свої руки.

- Сподіваюся, вони потрібні для того, щоб обіймати людей, а не лякати їх.

- Для того, щоб мене піднімати, - серйозно пояснила Софійка. - Як ти робив минулого разу.

Він на секунду затих. Я теж. Це була звичайна дитяча фраза. Для Софійки просто спогад про веселу гру. Для мене нагадування про те, як природно Макс знаходив із нею спільну мову.

- Ну, якщо мама дозволить, - відповів він, переводячи погляд на мене.

Мені сподобалося, що він запитав саме так. Не вирішив сам, не спробував показати, що вже має якісь права. Залишив це мені.

- Якщо Софійка захоче, можете погратися трохи після вечері, - сказала я.

- Домовилися.

Я пішла на кухню поставити квіти у вазу й приготувати каву. Макс невдовзі з'явився у дверях.

- Допомогти?

- Можеш дістати чашки. Он там.

Він відчинив шафку, дістав три чашки й поставив на стіл. Я мимоволі всміхнулася. Макс дістав ложечки, поклав поруч цукорницю, а потім помітив, що я намагаюся відкрити банку з кавою.

- Дай допоможу.

Він підійшов ближче й накрив мою руку своєю, щоб притримати кришку.

- Тут трохи перекосилося, - пояснив він.

Його пальці торкнулися моїх. Теплі, знайомі. Я завмерла. Він відкрив банку, відставив її на стіл і відразу забрав руку.

- Ось.

- Дякую.

- Завжди будь ласка.

Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він теж помітив, як змінилося повітря між нами через таку дрібницю. Помітив. Я бачила це в його очах. Ми вирішили пити каву у вітальні, за невеликим столиком біля вікна. Для Софійки я приготувала тепле молоко й нарізала яблуко, а Макс приніс із кухні тарілку з печивом.

- Яке хочеш? - запитав він доньку.

- Оце.

Вона показала на печиво у формі зірочки.

- Чудовий вибір.

- А ти яке будеш?

- Мабуть, теж зірочку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше