Віка
О сьомій вечора пролунав дзвінок у двері. Я саме втретє поправляла комір светра, який і без того лежав ідеально. Софійка сиділа на килимі у вітальні, розклавши перед собою кольорові олівці, і малювала щось, що, за її словами, мало бути величезним замком із рожевими вікнами.
- Мамо, ти знову дивишся на годинник, - зауважила вона, не відриваючись від малюнка.
- Не дивлюся.
- Дивишся. Вже багато разів.
Я повернулася до неї.
- Ти, здається, надто уважна до моїх справ.
- Бо ти смішна.
- Дякую, сонечко. Дуже приємно.
Софійка захихотіла. І саме в цей момент пролунав дзвінок. Моє серце відреагувало швидше, ніж я встигла щось подумати. Я навіть завмерла на секунду, дивлячись на двері.
- Це дядько Макс? - одразу запитала донька.
- Думаю, так.
- То відкривай!
Вона підхопилася з килима й помчала до передпокою, але я встигла перехопити її біля дверей.
- Зачекай, маленька. Не можна відчиняти двері самій.
- Але ж це Макс!
- Навіть якщо це Макс.
Я відчинила двері, і забула, що збиралася сказати. Макс стояв на порозі з букетом білих і ніжно-рожевих квітів. У другій він тримав два невеликі пакунки з подарунковими стрічками. На ньому були темні джинси, світлий светр і пальто. Волосся трохи розтріпав вітер, а на обличчі з'явилася усмішка, коли він побачив мене.
- Привіт, - сказав він.
- Привіт.
Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. Я знала, що запросила його сама. Знала, що сьогодні ввечері він прийде до нас. Але побачити його на порозі власної квартири виявилося зовсім не тим самим, що уявляти цю зустріч протягом дня.
- Я не надто рано? - запитав він.
- Ні. Ти вчасно.
Він простягнув мені букет.
- Це тобі.
Я прийняла квіти, обережно торкнувшись його пальців. Дотик був коротким, майже випадковим, але я відчула його виразніше, ніж мала б.
- Максе, дякую. Вони дуже гарні.
- Я радий, що тобі подобаються.
Потім опустив погляд до Софійки, яка вже визирала з-за моєї руки.
- А для тебе, принцесо, я теж дещо приніс.
Очі доньки округлилися.
- Мені?!
- Тобі.
Він простягнув їй невеликий пакунок. Софійка обережно розгорнула папір і завмерла. Усередині була коробка з набором кольорових олівців, фломастерів і кількох аркушів із малюнками для розфарбовування. Другий пакунок виявився невеликою м'якою іграшкою - світло-коричневим зайчиком із довгими вухами.
- Він мій? - пошепки запитала вона.
- Якщо ти не проти.
- Я не проти!
Софійка притиснула зайчика до грудей, а потім раптом кинулася до Макса й обійняла його за ноги. Він здивувався лише на мить. Потім присів перед нею, щоб бути на одному рівні, й обережно обійняв у відповідь.
- Дякую! Він буде спати зі мною!
- Сподіваюся, він не хропе.
Софійка голосно засміялася.
- Зайчики не хропуть!
- Тоді нам пощастило.
Я стояла поруч із букетом у руках і дивилася на них. Усередині щось тихо стискалося. Не від болю, як це бувало останніми днями, а від якогось дивного, майже забутого тепла. Макс не намагався купити прихильність моєї доньки дорогими подарунками. Він приніс речі, які могли її потішити, і поводився так, ніби її маленькі радощі справді мали значення. Для мене це означало більше, ніж я була готова сказати вголос.
- Заходь, - нарешті промовила я, відступаючи від дверей.
- Дякую.
Він роззувся, а Софійка тим часом уже тягнула його за руку до вітальні.
- Ходімо! Я покажу тобі свій малюнок!
- З радістю.
Вона привела його до килима й розклала перед ним усі свої художні скарби. Макс сів поруч, уважно розглядаючи кожен аркуш.
- Це що? - запитав він, показуючи на малюнок із рожевим дахом.
- Наш будинок.
- А це?
- Ти.
Він підняв брови.
- Я?
- Так. Бачиш, у тебе тут великі руки.
Я прикрила рот долонею, щоб не розсміятися. Макс подивився на малюнок, а тоді на свої руки.
- Сподіваюся, вони потрібні для того, щоб обіймати людей, а не лякати їх.
- Для того, щоб мене піднімати, - серйозно пояснила Софійка. - Як ти робив минулого разу.
Він на секунду затих. Я теж. Це була звичайна дитяча фраза. Для Софійки просто спогад про веселу гру. Для мене нагадування про те, як природно Макс знаходив із нею спільну мову.
- Ну, якщо мама дозволить, - відповів він, переводячи погляд на мене.
Мені сподобалося, що він запитав саме так. Не вирішив сам, не спробував показати, що вже має якісь права. Залишив це мені.
- Якщо Софійка захоче, можете погратися трохи після вечері, - сказала я.
- Домовилися.
Я пішла на кухню поставити квіти у вазу й приготувати каву. Макс невдовзі з'явився у дверях.
- Допомогти?
- Можеш дістати чашки. Он там.
Він відчинив шафку, дістав три чашки й поставив на стіл. Я мимоволі всміхнулася. Макс дістав ложечки, поклав поруч цукорницю, а потім помітив, що я намагаюся відкрити банку з кавою.
- Дай допоможу.
Він підійшов ближче й накрив мою руку своєю, щоб притримати кришку.
- Тут трохи перекосилося, - пояснив він.
Його пальці торкнулися моїх. Теплі, знайомі. Я завмерла. Він відкрив банку, відставив її на стіл і відразу забрав руку.
- Ось.
- Дякую.
- Завжди будь ласка.
Я подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи він теж помітив, як змінилося повітря між нами через таку дрібницю. Помітив. Я бачила це в його очах. Ми вирішили пити каву у вітальні, за невеликим столиком біля вікна. Для Софійки я приготувала тепле молоко й нарізала яблуко, а Макс приніс із кухні тарілку з печивом.
- Яке хочеш? - запитав він доньку.
- Оце.
Вона показала на печиво у формі зірочки.
- Чудовий вибір.
- А ти яке будеш?
- Мабуть, теж зірочку.
#663 в Жіночий роман
#2336 в Любовні романи
#1026 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.11.2026