Макс
Я не пам’ятав, як повернувся додому. Пам’ятав лише Віку біля садочка. Її втомлені очі, тихий голос і слова, які досі відлунювали в голові.
«Я не можу нічого тобі обіцяти».
Я знав, що не маю права вимагати від неї обіцянок. Не після всього, що вона пережила. Не після п’яти років, протягом яких вона жила з переконанням, що я зробив із її почуттів гру. Але, чорт забирай, як же хотілося, щоб вона хоча б на секунду подивилася на мене так, як колись. Без страху та болю. Без цієї клятої стіни між нами.
Я кинув ключі на тумбу, скинув піджак і пройшов до вітальні. Місто за панорамними вікнами жило своїм звичайним життям. Десь унизу поспішали люди, світилися вікна будинків, проїжджали машини. Усе було на своїх місцях.
Окрім мене. Я налив води, зробив кілька ковтків і поставив склянку на стіл. Не допомогло. Перед очима знову постала Віка в лікарняному коридорі. Те, як вона дивилася на Сергія, коли дізналася правду. Як тремтіли її руки. Як вона намагалася триматися, хоча всередині, напевно, руйнувалося все, у що вона вірила останні п’ять років.
Я хотів ударити Сергія ще раз. Тому, що він знав. Він знав, що Віка пішла від мене через брехню. Знав, що вона повірила в історію про парі. Знав, що я не спав з Анею. І все одно мовчав.
П’ять років. П’ять років я думав, що Віка просто і не кохала мене. Я досі пам'ятаю сумніви в її очах, коли я заговорив за відносини. За ці роки я прийшов висновку, що вона не відчувала до мене того, про що я тоді говорив їй. А тепер з’ясувалося, що вона пішла, бо вважала мене людиною, якою я ніколи не був.
І найгірше - я не міг звинувачувати її в тому, що вона повірила. Вона побачила Аню в моїй квартирі. Побачила мене в ліжку. Почула слова жінки, яка хотіла відібрати в неї мене, і отримала підтвердження від чоловіка, який хотів залишити її собі. Що вона мала подумати? Що мала зробити?
Я міг би сказати, що вона повинна була мене вислухати. Міг би дорікнути, що вона не дала мені можливості все пояснити. Але яка користь від цих претензій тепер? Вона була молодою дівчиною, яка побачила те, що здавалося зрадою, і почула слова, які знищили її довіру. А я був чоловіком, який так і не знайшов способу дізнатися, чому його кохана зникла з життя.
Ми обоє втратили п’ять років. Тільки вона заплатила за це значно більше. Я заплющив очі й провів долонями по обличчю.
- Ідіот, - прошепотів сам до себе.
Не знав навіть, кого саме мав на увазі. Себе? Сергія? Аню? Напевно, усіх нас. Але зараз мені потрібно було думати не про минуле. Мені потрібно було вирішити, що робити далі. Правда відкрилася. Аня більше не могла використовувати вигадану історію проти мене. Її батько, якого я роками боявся розчарувати через наслідки для родини, більше не мав тієї влади наді мною, яку я сам йому дозволив отримати.
Я міг поставити крапку та припинити жити так, ніби за кожне власне рішення маю платити чужими очікуваннями. Але була одна проблема.
Віка.
Я не хотів просто повернути її в своє життя. Не хотів домогтися побачення, поцілунку чи навіть згоди почати все спочатку. Я хотів, щоб вона знову почувалася поруч зі мною в безпеці. І головне, щоб вона почала мені довіряти. Довіра. Таке просто слово, але скільки сенсу в ньому. І я розумів, що це не можна отримати за один вечір, навіть якщо нарешті ми знаємо правду.
Саме це й лякало найбільше. Бо я не знав, скільки часу в мене залишилося. Не знав, чи дозволить вона мені наблизитися. Не знав, чи зможе колись знову подивитися на мене й побачити того Макса, якого кохала до того, як усе зруйнувалося. Але вперше за довгі роки я хоча б знав, із чим маю справу. І ось тепер я точно не відпущу її. Не після всього.
Наступного ранку я прокинувся раніше за будильник. Майже не спав. Кілька разів перевертався з боку на бік, брав телефон, відкривав переписку з Вікою, а потім знову клав його на тумбу. Що я мав їй написати?
«Доброго ранку. Сподіваюся, ти не ненавидиш мене сьогодні сильніше, ніж учора».
Чудово, Максе. Просто блискуче. Я відкинув ковдру й підвівся. Мені хотілося побачити її. Переконатися, що вона не залишилася наодинці зі своїми думками, що Сергій не телефонував їй усю ніч, що Софійка спала спокійно. Я знав, що Віка може не захотіти мене бачити. Знав, що поява на її порозі без попередження може роздратувати її.
Але все одно вирішив поїхати. Я просто хотів зробити щось хороше. Хоч щось. Квіти я обирав довше, ніж хотів би визнавати. Спочатку взяв троянди, але відразу уявив, як Віка дивиться на них із підозрою. Потім звернув увагу на ніжні кремові квіти, але вони здавалися надто офіційними. Зрештою попросив флористку зібрати великий букет із білих і ніжно-рожевих квітів, додавши трохи зелені.
- Для дружини? - запитала вона, перев’язуючи стрічку.
Я завмер.
- Ні, - відповів після короткої паузи. - Для жінки, яку я дуже сильно образив.
Флористка підняла на мене очі, але нічого не сказала. Я й сам не знав, як назвати те, що було між нами. Колишніми ми стали п’ять років тому. Друзями не були. Коханими - ще ні, принаймні зараз. Але вона залишалася тією, до кого я хотів їхати вранці. Тією, про чий спокій думав перед сном. Тією, чий голос міг змінити мій день одним реченням.
До її будинку я дістався трохи раніше, ніж планував. Кілька хвилин сидів у машині, дивлячись на вікна її квартири. Потім узяв квіти й піднявся нагору. Натиснув на дзвінок. За дверима почулися кроки, а потім голос Софійки:
- Мамо, хтось прийшов!
Я мимоволі всміхнувся. Двері відчинилися не відразу. Спочатку я почув, як Віка щось тихо сказала доньці, а потім побачив її саму. Вона була в домашньому одязі, з волоссям, зібраним у недбалий пучок. На обличчі втома. Під очима - легкі тіні, яких учора я майже не помічав через усе, що відбувалося. Вона подивилася на мене, потім на букет.
- Максе?
- Доброго ранку.
- Щось сталося?
Я ледь не засміявся від безглуздості цього запитання. Звісно, щось сталося. Усе наше життя раптом перевернулося, а я стояв на її порозі з квітами, наче це могло щось виправити.
#659 в Жіночий роман
#2329 в Любовні романи
#1018 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.11.2026