Той, кого я не обрала

Глава 33. Правда із запізненням

Віка

Швидка приїхала швидше, ніж я очікувала. Усе відбувалося ніби в тумані. Ще кілька хвилин тому ми стояли в кабінеті, сперечалися, намагалися з'ясувати, що відбувається, а тепер Аня лежала на підлозі без свідомості, Макс говорив із диспетчером, а Сергій стояв біля вікна з таким виразом обличчя, ніби найбільше на світі боявся, що хтось поставить йому правильне запитання.

Я опустилася поруч з Анею й перевірила, чи вона дихає. Дихала.

- Віко, відійди, будь ласка, - попросив Макс, закінчивши розмову. - Зараз приїдуть медики.

Я підвелася, але не відводила від Ані погляду. Її обличчя було блідим, губи трохи розімкнуті. Ще кілька хвилин тому вона стояла перед нами, намагаючись контролювати розмову, а тепер не могла вимовити жодного слова. Хоч як дивно, я не відчувала до неї жалю. Не після того, що почула.

- Що з нею буде? - запитав Сергій.

Макс різко повернувся до нього.

- Тепер ти хвилюєшся?

- Я запитав, що з нею буде!

- А я хочу знати, що ти приховуєш.

Сергій стиснув щелепи й відвів погляд. І цього було достатньо, щоб я зрозуміла: він знає більше, ніж говорить. Медики приїхали за кілька хвилин. Вони оглянули Аню, перевірили її стан, після чого вирішили доправити до лікарні для додаткового обстеження. Коли її виносили з кабінету, я мимоволі подивилася на Макса.

Він теж дивився на неї, але в його погляді не було ані ніжності, ані страху втратити когось близького. Лише напруження людини, яка раптом опинилася в центрі історії, про яку нічого не знала.

- Ти поїдеш із нею? - запитала я.

- Ні. Я поїду з тобою.

- Максе…

- Віко, я не залишу тебе саму після всього, що сталося.

Я хотіла заперечити, сказати, що не потребую його допомоги, що сама здатна впоратися з будь-якою правдою. Але втома виявилася сильнішою за бажання знову відштовхнути його. Я кивнула. Сергій залишився в офісі. Перед тим як ми вийшли, я помітила, як він дивиться нам услід. У його очах було щось схоже на страх.

І я вперше замислилася, чого саме він боявся. У лікарні нам сказали, що стан Ані стабільний. Вона знепритомніла, ймовірно, через сильне емоційне напруження, але їй потрібно було залишитися під наглядом лікарів. Ми сиділи в коридорі на незручних стільцях. Макс - поруч зі мною, я - із руками, міцно зчепленими на колінах. Мені хотілося запитати його про все.

Про Аню. Про ту ніч. Про парі. Про те, чому він так довго дозволяв їй бути поруч із собою, якщо, як тепер стверджував, ніколи її не кохав. Але водночас я боялася почути відповіді. Бо якщо він говорив правду, тоді доведеться визнати, що п'ять років я жила з переконанням, яке зруйнувало моє життя, і навіть не спробувала перевірити його.

- Віко, - тихо озвався Макс.

Я повернула голову.

- Що?

- Я не знаю, що саме Аня розповіла тобі тоді. Але я ніколи не укладав парі. Ніяке, і тим паче з кимось щодо тебе. Я ніколи б не опустився до такого.

Я опустила погляд.

- Не зараз, Максе.

Він замовк. І в цей момент я була вдячна йому за це. Мені потрібно було хоча б кілька хвилин, щоб зібрати думки докупи. Я хотіла владанати увесь цей інформаційний хаос в одне, але спокою не сталося.

До коридору увійшов Сергій. Я побачила його ще здалеку й одразу напружилася. Він ішов швидко, дивлячись то на мене, то на Макса. Коли зупинився перед нами, на його обличчі вже не залишилося й сліду колишнього спокою.

- Віко, ходімо додому.

Я повільно підвелася. Він і правда сказав мені це? 

- Я не піду з тобою.

- Не починай знову.

- Сергій, чому ти вирішив, що я маю йти з тобою? Та ще і додому? Мій дім уже не там, де ти живеш.

Він перевів погляд на Макса.

- Це через нього? Ти справді вирішила проміняти нашу сім'ю на цього?

- Не смій говорити про мою сім'ю так, ніби ти досі маєш право вирішувати за мене, - відповіла я.

- Я твій чоловік!

- Поки що, - холодно сказав Макс.

Сергій різко повернувся до нього.

- А ти взагалі не лізь! Думаєш, тепер усе буде так, як ти хочеш? Думаєш, вона просто повернеться до тебе, щойно дізнається якусь нову версію старої історії?

- Я не збираюся вирішувати за Віку.

- Та невже? А п'ять років тому теж не збирався?

Макс зробив крок уперед.

- Що ти знаєш про ті п'ять років?

- Більше, ніж ти думаєш.

- Тоді говори.

Сергій засміявся, але сміх вийшов нервовим.

- Ти досі вважаєш себе невинним, так? Думаєш, що все зіпсувалося саме собою? Що Віка просто одного дня вирішила піти?

- Я не знаю, що ти намагаєшся довести, - відповів Макс. - Але якщо ти хочеш сказати щось про Віку, говори при ній.

- Із задоволенням.

Сергій підійшов ближче.

- Віко, ти ж пам'ятаєш той вечір? Коли ти прийшла до нього додому?

У мене перехопило подих. Я пам'ятала. Звісно, пам'ятала. Той вечір не зник із моєї пам'яті навіть через п'ять років. Я прийшла до Макса після фото Ані. Я не могла тоді повірити, що усе так. Та коли двері його квартири відчинились я все таки побачила її. Аня стояла переді мною в напіврозстебнутому одязі, недбало прикриваючи груди. За її спиною, у ліжку, лежав Макс - голий, із заплющеними очима. Я тоді не могла навіть поворухнутися. Не могла ні заплакати, ні закричати, ні запитати, що відбувається. Аня подивилася на мене так, ніби чекала саме цієї миті.

- Ти справді думала, що він тебе кохає? - запитала вона тоді.

Я пам'ятала її слова майже дослівно. Вона сказала, що Макс насправді кохає її. Що я була для нього лише грою. Що він уклав парі, бо хотів довести, що здатний змусити мене закохатися в нього, а потім піти, залишивши мене з розбитим серцем. Я не стала чекати, поки Макс прокинеться. А для чого?Я не почула б нічого нового тоді, тому просто пішла. 

- Віко? - голос Сергія повернув мене до реальності.

Я подивилася на нього.

- До чого ти ведеш?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше