Віка
Я майже не спала цієї ночі. Після вчорашнього дзвінка Сергія в голові постійно крутилися його слова, злість, із якою він говорив, і те, як легко він знову намагався змусити мене почуватися винною за власне рішення.
Я знала, що подала на розлучення не дарма. Знала, що не хочу повертатися до життя, у якому доводилося стежити за кожним словом, передбачати чужий настрій і переконувати себе, що наступного разу все буде інакше. Але знати, що ти вчинила правильно, і не боятися наслідків зовсім різні речі.
Тепер у мене була донька, робота, орендована квартира й купа зобов’язань, які ніхто не збирався ділити зі мною навпіл. Я не могла дозволити собі розсипатися. Не могла просто залишитися вдома й перечекати, поки життя перестане вимагати від мене рішень.
Тому я зібралася, відвела Софійку до садочка й поїхала в офіс. Мені потрібно було працювати. Звичайна робота, звичайні завдання, звичайні розмови про маркетингові стратегії. Можливо, хоча б кілька годин я зможу не думати про Сергія, розлучення й чоловіка, який за останні тижні примудрився перевернути мій внутрішній світ догори дриґом.
Про Макса я теж намагалася не думати. Особливо про нього. Коли я зайшла до кабінету, то відразу помітила букет. Він стояв на моєму столі у високій прозорій вазі. Ніжні світлі квіти, кілька гілочок зелені, акуратна стрічка. Нічого надто пишного чи показного. Просто красивий букет, який зовсім не пасував до мого робочого столу, заваленого документами й нотатками.
Поруч лежала маленька картка. Я зняла пальто, поклала сумку на стілець і взяла її до рук.
«Я не прошу тебе забути минуле. Просто хочу, щоб у нас колись з’явився шанс поговорити про нього чесно. Макс.».
Я перечитала записку двічі. Потім повільно опустила її на стіл.
- Ну звісно, - пробурмотіла я.
Чого я очікувала? Що після всього, що сталося, Макс раптом вирішить залишити мене в спокої? Мабуть, частина мене саме цього й хотіла. Інша ж частина, та, яку я воліла не помічати, затримувала погляд на квітах трохи довше, ніж потрібно.
Я пам’ятала, як він колись умів мене дивувати. Як приносив каву саме таку, як я любила, як помічав дрібниці, на які інші не звертали уваги, як міг одним коротким повідомленням змусити мене всміхнутися посеред найважчого дня. І саме тому його увага зараз була небезпечною. Бо я не знала, чи здатна дивитися на нього й бачити лише чоловіка, який з’явився в моєму житті знову. Я все ще бачила того, кого колись кохала.
Я перевернула картку написом донизу й увімкнула комп’ютер. Квіти не змінювали минулого. Записка не означала, що я повинна відповісти. А красиві жести не були доказом того, що людині можна довіряти. Я повторила це подумки кілька разів, перш ніж нарешті зосередилася на роботі.
Перші пів години минули відносно спокійно. Я переглянула звіт, відповіла на кілька листів, занотувала питання до наступної наради. Намагалася вдавати, що мій день нічим не відрізняється від будь-якого іншого. А потім двері мого кабінету відчинилися без стуку.
- Отже, ось де ти працюєш.
Я завмерла. Цей голос я впізнала б будь-де. Сергій стояв у дверях, дивлячись на мене з таким виразом обличчя, наче щойно знайшов доказ власних найгірших підозр. Його погляд ковзнув по моєму столу, зупинився на букеті, потім перемістився на перевернуту картку.
Я побачила, як напружилася його щелепа.
- Сергію, що ти тут робиш?
- Це я хотів би запитати в тебе.
Він зачинив за собою двері. Я повільно підвелася.
- Я на роботі. Якщо ти не помітив.
- На роботі? - Він коротко засміявся, але в цьому сміху не було нічого веселого. - У компанії Макса?
Я не відповіла. Не тому, що мені було чого соромитися. Просто не хотіла виправдовуватися перед людиною, якій більше не була зобов’язана звітувати про кожен свій крок.
- Ти знала, що я не дозволив би тобі тут працювати, - продовжив він.
- Саме тому я й не питала твого дозволу.
Його обличчя потемніло.
- То ось як? Ти вирішила піти від мене, подати на розлучення, а тепер ще й до нього перебралася?
- Я нікуди до нього не перебиралася. Я працюю в компанії, де мені запропонували роботу.
- Не прикидайся дурною, Віко! - Він указав на букет. - А це що? Подарунок від твого нового начальника?
Я глянула на квіти.
- Це не твоя справа.
- Не моя справа? - Він підвищив голос. - Ти моя дружина!
- Поки що юридично, - відповіла я. - Але я вже подала на розлучення. І ти про це знаєш.
- Я думав, ти просто погрожуєш!
- Ти можеш думати що завгодно. Моє рішення від цього не зміниться.
Сергій зробив крок до столу й узяв картку. Я не встигла його зупинити. Він прочитав напис, і його пальці стиснули папір так, що той зім’явся.
- «Шанс поговорити чесно», - прочитав він уголос. - Як зворушливо.
-Поклади на місце.
- Він вирішив повернути тебе? І ти, звісно, уже готова бігти до нього?
- Сергію, припини.
- Ти пішла від мене заради нього?
Я подивилася йому просто в очі.
- Я пішла від тебе через те, що відбувалося між нами. Не вигадуй собі красиву історію, у якій ти жертва чужого кохання.
Його обличчя скривилося.
- Ти завжди вміла виставити мене винним.
- Ні. Я просто більше не збираюся брати на себе відповідальність за твої вчинки.
- А він, значить, кращий? - Сергій знову кивнув на квіти. - Той самий Макс, через якого ти колись мало не збожеволіла? Той, який тебе кинув?
У мене похололи пальці. Він знав, куди бити. Завжди знав.
- Не смій говорити про те, чого не розумієш.
- А що тут не розуміти? Ти знову повірила в його казки. Він покрутив тобою колись, а тепер вирішив повторити?
- Вийди з мого кабінету.
- Ти навіть не заперечуєш!
- Я не зобов’язана перед тобою виправдовуватися!
- Віко, ти взагалі розумієш, що робиш? У тебе дитина! Ти вирішила зруйнувати сім’ю, а тепер збираєшся приводити до неї іншого чоловіка?
#659 в Жіночий роман
#2336 в Любовні романи
#1030 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.11.2026