Той, кого я не обрала

Глава 31. Те, чого я боюся

Віка

Дорогою додому Софійка майже не замовкала. Вона розповідала про садочок, про те, що одна дівчинка не захотіла ділитися олівцями, про малюнок, який вони сьогодні робили, а потім раптом згадала про динозавра, якого пообіцяла намалювати Максові.

- Мам, а в нас є зелений олівець?

- Є, сонечко.

- А чорний?

- І чорний є.

- А великий папір?

- Знайдемо.

Софійка задоволено кивнула, притискаючи до грудей свого зайчика.

- Добре. Бо дядя Макс не вміє малювати динозаврів. Я його навчу.

Я мимоволі всміхнулася.

- Ти впевнена, що він не вміє?

- Він сам сказав, що не дуже.

- А раптом він просто жартував?

Софійка замислилася, а тоді похитала головою.

- Ні. Він серйозно казав. Але нічого. Я йому покажу.

Я знову всміхнулася, та цього разу усмішка швидко згасла. Дядя Макс. Вона вже називала його так легко, ніби він давно був частиною її життя. Ніби не було п'яти років, протягом яких я навіть не могла уявити, що колись вони сидітимуть за одним столом, жартуватимуть і домовлятимуться про якихось динозаврів.

А я? Я досі не знала, що робити з власними почуттями.

Коли ми нарешті дісталися квартири, Софійка встигла ще раз нагадати мені про олівці, попросила води, а потім заявила, що хоче показати мені малюнок, який обов'язково зробить завтра. За десять хвилин вона вже сиділа на килимі посеред вітальні й розкладала перед собою папірці, хоча я переконувала її спочатку переодягнутися.

- Мам, я тільки один малюночок.

- Софійко, ти втомилася.

- Не втомилася.

Вона позіхнула так широко, що я не втрималася від сміху.

- Звісно. Зовсім не втомилася.

- Не смійся!

- Не сміюся, сонечко.

Я допомогла їй переодягнутися, вмила, розчесала волосся й поклала в ліжко. Софійка ще трохи крутилася, обіймала зайчика, згадувала садочок і знову поверталася до Макса.

- Мам, а дядя Макс завтра буде?

Я поправила ковдру.

- Не знаю, сонечко.

- А він прийде малювати?

- Можливо.

- Ти йому скажеш?

- Якщо побачимося, скажу.

Вона задоволено заплющила очі, ніби цього було достатньо, щоб усі плани на завтра вважалися погодженими. Я поцілувала її в чоло й затрималася біля ліжка ще на кілька хвилин. Спостерігала, як повільно розслабляється її обличчя, як пальчики стискають вухо зайчика, як рівнішає дихання.

Заради неї я навчилася бути сильною. Навчилася підніматися вранці, навіть коли хотілося залишитися під ковдрою й не бачити нікого. Навчилася працювати, коли думки розсипалися на тисячі дрібних уламків. Навчилася усміхатися, коли всередині було так порожньо, що іноді лякалася власної тиші.

Я переконувала себе, що тепер усе буде інакше. Що ми з донькою поступово звикнемо до нового життя. Що одного дня я перестану здригатися від гучних звуків і чекати, що за спокійною хвилиною обов'язково прийде чергова сварка. Я хотіла, щоб Софійка росла в домі, де не потрібно вгадувати чужий настрій. Де можна сміятися голосно, ставити незручні запитання й не боятися, що за якусь дрібницю на тебе накричать.

Я хотіла дати їй спокій. Але чомусь сьогодні, після кількох годин поруч із Максом, сама почувалася так, ніби вперше за довгий час отримала трохи того спокою, якого так відчайдушно прагнула. І це лякало мене більше, ніж я хотіла визнавати.

Я зачинила двері до дитячої й залишилася в коридорі, спираючись спиною об стіну. Перед очима знову виникло кафе. Сонячне світло на столі. Софійчин сміх. Макс, який удавав, що серйозно обмірковує, чи зможе намалювати динозавра. Його погляд, коли він слухав мене. Те, як він не став сперечатися, коли я відмовилася розповідати про свої проблеми.

І його слова.

«Хочу навчитися не робити тобі боляче. Навіть якщо ти ніколи більше не дозволиш мені бути поруч».

Я заплющила очі. Чому він мусив говорити саме так? Чому не міг залишатися тим самовпевненим чоловіком, із яким мені було б простіше сваритися, тримати дистанцію й нагадувати собі, що я давно його не кохаю?

Натомість він дивився на мене так, ніби справді хотів почути відповідь. Не сперечався. Не вимагав. Не намагався переконати мене, що я неправильно пам'ятаю минуле.

І я раптом усвідомила, що сьогоднішній обід був одним із найщасливіших моментів за останні роки. Не найважливішим. Не найромантичнішим. Не якимось грандіозним жестом, який мав би перевернути моє життя. Просто кілька годин у звичайному кафе.

Ми сміялися. Розмовляли. Софійка вигадувала свої історії, Макс підхоплював їх, а я ловила себе на тому, що забуваю стежити за кожним словом. Що мені не потрібно було постійно думати, як я виглядаю, що скажу далі й чи не зроблю чогось такого, за що потім доведеться виправдовуватися.

Я почувалася легко. Вільно. Спокійно. І навіть зараз, згадуючи той обід, відчувала, як усередині розливається тепло. Мені було добре поруч із ним.  Ось у чому полягала проблема.

Я повільно відштовхнулася від стіни й пройшла до вітальні. На столі залишилася Софійчина чашка, біля дивана лежав її маленький светр, а на спинці стільця висіла моя сумка. Звичайні речі. Звичайний вечір. Звичайне життя, яке я так старанно намагалася зібрати докупи. Але варто було згадати Макса, як усе знову втрачало чіткі обриси.

Я пам'ятала його дотики п'ять років тому. Пам'ятала, як він брав мене за руку, коли ми переходили дорогу. Як торкався моєї талії, притягуючи ближче до себе. Як прибирав пасмо волосся з мого обличчя й затримував пальці біля скроні, наче йому завжди було мало кількох секунд поруч зі мною.

Тоді його дотики здавалися такими природними, що я навіть не замислювалася над тим, наскільки сильно звикла до них. Я не боялася його рук. Не намагалася вгадати, що він задумав. Не думала, чи має право торкатися мене. Я просто знала: це Макс.

Мій Макс.

Від самого спогаду в грудях защеміло. А сьогодні він знову торкнувся мене. Лише ненадовго. Лише провів рукою по моїй щоці, коли я намагалася піти. Але моє тіло відреагувало раніше, ніж я встигла щось вирішити. Я завмерла. Не від страху чи огиди. Ні. Я завмерла, тому що на якусь мить мені захотілося заплющити очі й притулитися до його долоні.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше