Макс
Ми зібрались та пішли до невеликого кафе неподалік від офісу. Заклад був майже порожнім. За сусіднім столиком сиділа жінка з ноутбуком, біля барної стійки бариста протирав чашки, а за великим вікном повільно рухалися перехожі. Звичайний робочий день тривав у своєму ритмі, наче нічого особливого не відбувалося.
А для мене цей обід уже став чимось значно більшим, ніж просто можливістю поїсти.
Віка обрала столик біля вікна, посадила Софійку поруч із собою й одразу дістала з сумки вологі серветки. Витерла доньці руки, поправила комір її кофти, перевірила, чи не загубився маленький зайчик, якого Софійка принесла із собою, і лише тоді взяла меню.
Усе це вона робила швидко, звично, майже не замислюючись. Одночасно відповідала на повідомлення, поглядала на годинник і нагадувала Софійці не крутитися на стільці. Я спостерігав за нею мовчки.
Колись мені здавалося, що я знаю Віку до найменших дрібниць. Міг визначити її настрій за одним поглядом, розумів, коли вона сердиться, хоча продовжує усміхатися, і знав, як саме вона відвертатиметься, якщо намагатиметься приховати сльози.
Я пам'ятав її звички, улюблені страви, манеру поправляти волосся, коли нервує. Але ця жінка навпроти мене була водночас знайомою і зовсім чужою.
У її рухах залишилася та сама ніжність, яку я колись любив. Тільки тепер до неї додалася обережність. Вона більше не дозволяла собі розслабитися поруч зі мною навіть на кілька хвилин. Навіть коли сміялася з чогось, що говорила донька, частина її уваги все одно залишалася напоготові.
Наче вона постійно пам'ятала, що поруч зі мною не можна втрачати пильність. Ця думка неприємно кольнула. Я хотів би запитати, що саме я зробив, аби вона дивилася на мене так. Хотів би почути від неї пояснення, а не здогадуватися за кожним жестом.
Та я чудово розумів: я не мав права вимагати від неї відвертості лише тому, що сам нарешті вирішив розібратися у власних почуттях.
- Що будеш? - запитав я, відклавши меню.
Віка навіть не підвела очей.
- Я сама замовлю, дякую.
- Я просто запитав.
- А я просто відповіла.
Я ледь помітно всміхнувся. Раніше я міг би продовжити цю суперечку, пожартувати, спробувати роздратувати її ще сильніше, а потім спостерігати, як вона ховає усмішку за чашкою кави.
Тепер я не був певен, чи взагалі залишилося в неї бажання усміхатися через мене.
- Віко, ти завжди така колюча, коли голодна?
Вона нарешті підняла на мене погляд.
- Ні. Іноді я ще й дуже зла.
- Тоді мені варто хвилюватися?
- Тобі варто замовити собі обід і не ставити зайвих запитань.
Софійка, яка до цього розглядала малюнки в дитячому меню, раптом засміялася.
- Мама буває зла, коли втомилася.
Віка повернулася до неї.
- Софійко…
- А що? Ти ж учора теж була втомлена.
- Я не зла, сонечко. Просто іноді дорослі втомлюються.
- І тоді треба відпочивати.
- Саме так.
Я перевів погляд із доньки на Віку. Маленька дівчинка говорила так упевнено, наче вже знала про життя більше, ніж мала б знати у свої майже три роки. Вона не намагалася вгадати, що від неї хочуть почути. Просто озвучувала те, що помічала.
І я раптом подумав, скільки всього вона бачила за останній час. Скільки разів помічала втому матері, її тривогу, моменти, коли Віка думала, що ніхто не дивиться на неї.
Мені захотілося запитати, чи часто Софійка бачить маму сумною. Але я вчасно зупинився. Це було б несправедливо щодо Віки. Я не мав права перетворювати їхній обід на допит про життя, до якого мене не допускали.
Тому я звернувся до Софійки:
- А що тоді треба робити, коли мама втомилася?
Вона замислилася. Серйозно, аж насупила брови, ніби я поставив їй надзвичайно складне запитання.
- Дати їй чай. І обійняти.
Я повільно повернув голову до Віки.
- Зрозумів. Чай і обійми.
- Не смій навіть думати, - негайно попередила вона.
- Я ж нічого не сказав.
- У тебе все написано на обличчі.
-І що ж там написано?
- Що ти вже придумав, як використати слова моєї доньки собі на користь.
Я хотів заперечити, але не зміг стримати усмішку.
- Можливо, я просто намагаюся засвоїти важливу інформацію.
- Засвоюй мовчки.
- Слухаюсь.
Софійка знову засміялася. І на коротку мить усе стало майже нестерпно простим.
Ми сиділи за одним столом. Віка сперечалася зі мною, Софійка сміялася, а я вперше за довгий час відчував, що хочу залишитися саме тут, а не повернутися до нескінченних нарад, звітів і дзвінків.
Мені хотілося слухати, як Софійка розповідає про свої малюнки. Хотілося дивитися, як Віка поправляє їй волосся. Хотілося дізнаватися, що їй подобається, чого вона боїться, про що мріє. Не тому, що я шукав спосіб наблизитися до Віки через доньку.
А тому, що ця маленька людина вже була частиною її світу. А якщо я справді хотів колись заслужити місце поруч із Вікою, то мав навчитися поважати весь її світ, а не лише ту частину, яка стосувалася мене.
- А ти вмієш малювати динозаврів? - раптом запитала Софійка.
Запитання застало мене зненацька.
- Залежить від того, що ти вважаєш умінням малювати.
Вона подивилася на мене так, ніби я сказав щось зовсім безглузде.
- Треба намалювати динозавра. Зеленого. І щоб у нього були зуби.
ʼ- Тоді, боюся, мої здібності не вражають.
- Нічого. Я тебе навчу.
- Ти дуже щедра на пропозиції.
- Я вмію малювати краще за тебе?
- Поки що я не бачив твоїх динозаврів, тому не можу чесно відповісти.
Софійка замислилася, а тоді впевнено кивнула.
- Тоді я тобі покажу.
- Домовилися.
- Але треба багато зеленого кольору.
- Це можна організувати.
- І чорного. Для зубів.
- Прийнято до уваги.
Віка дивилася на нас із дивним виразом обличчя.
#640 в Жіночий роман
#2296 в Любовні романи
#1020 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026