Той, кого я не обрала

Глава 29. Бути поруч

Макс

Телефон задзвонив саме тоді, коли я збирався виходити з дому. На екрані висвітилося ім’я діда.

- Доброго ранку, - відповів я, шукаючи ключі від машини.

- Не знаю, наскільки він добрий, але маю для тебе новини.

Я відразу насторожився.

- Щось із батьком Ані?

- Саме про це й хотів поговорити. Ситуація трохи складніша, ніж я очікував.

Я сперся стегном об кухонну стільницю.

- Наскільки складніша?

- Поки що не можу сказати напевно. Я говорив з ним вчора. І це була не найприємніша розмова.

- Що він казав?

- Чесно? Дурню повну. Як ти взагалі з ними зв'язався? Це наче зі стіною говорити.

- Не питай. Я сам уже жалкую. То що там?

- Сьогодні їду за місто. Має відбутися зустріч із людиною, яка може допомогти нам вирішити це питання. Не хочу давати тобі порожніх обіцянок, поки не матиму конкретних результатів.

Я провів долонею по обличчю. Ще вчора мені здавалося, що найскладніше вже позаду. Я нарешті розповів дідові правду про свою домовленість із батьком Ані, про п’ять років, протягом яких дозволяв їй вважати, що між нами може бути щось більше, і про те, як довго відкладав момент, коли доведеться поставити крапку.

Тепер виявилося, що ця історія не збирається закінчуватися так швидко, як я сподівався.

- Добре. Тоді що від мене потрібно?

- Сьогодні на фірму мають приїхати нові партнери. Я обіцяв особисто зустрітися з ними, але тепер не встигаю. Мені потрібно, щоб ти підмінив мене.

- О котрій?

- За годину. Документи в тебе на пошті. Переглянь їх перед зустріччю. І, Максе…

- Слухаю.

- Не намагайся вирішити все за один день. Я знаю, що ти хочеш нарешті закрити цю історію, але тут потрібна обережність.

Я гірко всміхнувся.

- З обережністю в мене останнім часом не дуже.

- Я помітив.

У голосі діда прозвучала така виразна іронія, що я навіть засміявся.

- Дякую за підтримку.

- Для цього й існують діди. Принаймні так мені казали. Усе, чекаю на дзвінок після зустрічі.

- Домовилися.

Я завершив розмову й кілька секунд дивився на екран. У мене було відчуття, що я одночасно намагаюся розібратися з усіма помилками свого минулого. І щоразу, коли мені здавалося, ніби я нарешті знайшов правильний шлях, переді мною виростала чергова перешкода.

Але цього разу я не збирався відступати. Ні від Ані. Ні від її батька. Ні від правди, яку так довго приховував. І вже точно не від Віки.

Хоча з останнім усе було значно складніше, ніж я готовий був собі зізнатися. До обіду я встиг провести зустріч із партнерами, відповісти на десятки запитань, переглянути документи й погодити попередні умови співпраці.

Зустріч пройшла краще, ніж я очікував. Партнери виявилися людьми прагматичними, без зайвих ілюзій та красивих обіцянок. Ми обговорили перспективи, визначили наступні кроки й домовилися повернутися до деталей після юридичної перевірки.

Здавалося б, звичайний робочий день. Але до моменту, коли я нарешті вийшов із будівлі, у мене боліла голова, телефон розривався від повідомлень, а думки вперто поверталися зовсім не до контрактів.

До Віки. До її обличчя вранці. До того, як вона подивилася на мене, коли я сказав, що більше не хочу вдавати байдужість.

Вона розлютилася. Звісно, я не очікував, що Віка раптом усміхнеться, обійме мене й скаже, що всі ці роки теж чекала на моє повернення. Я не був настільки самовпевненим.

Але її реакція… Наче я зробив щось жахливе лише тим, що визнав очевидне. Хіба вона не бачила, що між нами досі щось є? Хіба не відчувала тієї напруги, яка виникала щоразу, коли ми залишалися вдвох? Її погляди, паузи, миті, коли вона забувала про власну рішучість і дивилася на мене так, як колись.

Я пам’ятав це обличчя. Можливо, краще, ніж мав би. І саме тому не міг зрозуміти, чому вона так старанно переконувала себе, що між нами нічого не залишилося. Телефон завібрував у кишені.

Аня. Я відкрив повідомлення, навіть не зупиняючись.

«Нам треба поговорити. Пам' ятай, що ти винен мені».

Я перечитав повідомлення двічі. Потім заблокував екран. Мене дратувало не саме запрошення. Мене дратувала впевненість, із якою Аня продовжувала поводитися так, ніби між нами все ще існували стосунки, які можна врятувати черговою вечерею.

Я вже сказав їй, що більше не хочу продовжувати цю історію. Так, я визнавав власну провину. Я надто довго дозволяв їй сподіватися, що колись зможу відповісти на її почуття. Але це не означало, що тепер маю провести решту життя, компенсуючи їй своє рішення.

Я не відповів. Просто сів у машину й поїхав до офісу своєї компанії. Дорогою зателефонував дідові, коротко розповів про зустріч і почув у відповідь задоволене бурмотіння. Він пообіцяв повідомити, щойно матиме новини щодо батька Ані.

Коли я припаркувався біля офісної будівлі, мені хотілося лише одного: випити кави, розібрати пошту й хоча б пів години не чути жодного людського голосу. Але, схоже, день мав на мене інші плани. Я майже дійшов до свого кабінету, коли почув у коридорі маленький голос.

- А ви тут працюєте?

Я зупинився.

Посеред коридору стояла дівчинка років трьох. На ній була рожева кофтинка, темні штанці й кросівки з блискучими застібками. У руках вона стискала маленького зайця. Волосся трохи розтріпалося, а на щоці виднівся слід від фломастера. Вона дивилася на мене з такою серйозністю, наче саме від моєї відповіді залежала доля всього офісу.

Я мимоволі всміхнувся.

- Так. А ти?

- Я теж тут.

Я підняв брови.

- Справді? І ким ти працюєш?

Дівчинка замислилася.

- Я малюю.

- Важлива робота.

- Ага. Я вже намалювала маму, зайчика і будинок. Але будинок вийшов кривий.

- Упевнений, архітектори теж не відразу вчаться малювати рівно.

Вона подивилася на мене з підозрою.

- А ви архітектор?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше