Той, кого я не обрала

Глава 28. Хаос поруч

Віка

Ранок від самого початку не задався. Спочатку я не могла знайти другий черевик Софійки. Потім виявилося, що чистий одяг, який я ще ввечері поклала на стілець, так і залишився в пральній машині. А коли нарешті вдалося вдягнути доньку, вона вирішила, що сьогодні категорично не хоче їсти кашу, зате дуже хоче взяти із собою в садочок усіх своїх іграшкових звірів.

- Софійко, ми не можемо забрати весь зоопарк, - терпляче пояснила я, намагаючись застебнути їй куртку.

- Чому?

- Бо вони не помістяться в мамину сумку.

- А в мою?

Вона вказала на маленький рюкзачок, який ледь не був більшим за неї саму. Я подивилася на рюкзак, потім на доньку.

- Навіть у твою не помістяться.

Софійка замислилася, а тоді притиснула до грудей зайця.

- Тоді зайчик піде.

- Домовилися. Тільки зайчик і більше ніхто.

- І ведмедик.

- Софійко.

- Він маленький!

Я заплющила очі й подумки порахувала до п'яти.

- Добре. Зайчик і ведмедик. Але тепер ми точно виходимо.

Донька задоволено кивнула, ніби щойно виграла важливі переговори, і простягнула мені обидві руки. Я підхопила її, поцілувала в щоку й притиснула до себе трохи довше, ніж зазвичай.

Останніми днями мені постійно здавалося, що я не встигаю. Не встигаю звикнути до нового життя, розібратися з усіма проблемами, перестати здригатися від кожного дзвінка Сергія й повернути собі відчуття, що я бодай щось контролюю.

А ще був Макс. Я щосили намагалася не думати про нього, але його вчорашне повідомлення вперто поверталися в голову.

" Я не хотів зробити тобі боляче".

От про що він писав? Про який саме біль? Про те, що було п'ять років назад, чи про його поведінку вчора? Я не хотіла згадувати, як він дивився на мене. Не хотіла думати про те, чому його спокійна відповідь зачепила мене сильніше, ніж чергова суперечка. І найбільше не хотіла визнавати, що десь глибоко всередині мені досі було не байдуже. Але це нічого не змінювало.

Почуття - не довіра. Спогади - не гарантія, що людина не зробить тобі боляче вдруге. Я мала пам'ятати про це кожен раз, коли опинялась поруч з ним. Я не мала права ще раз повестись на його посмішку. Цього разу я була не сама. 

- Мамо, ти сумна? - раптом запитала Софійка.

Я подивилася на неї.

- Ні, сонечко. Просто замислилася.

- Про що?

- Про те, що ми запізнюємося.

Донька серйозно кивнула.

- Тоді біжімо!

І перш ніж я встигла щось відповісти, вона потягнула мене до дверей. До садочка ми все-таки дісталися майже вчасно. Софійка відразу почала розповідати виховательці про зайчика й ведмедика, а я скористалася нагодою, щоб швидко попрощатися.

- Гарного дня, моя маленька. Увечері заберу тебе, і ми разом повечеряємо, добре?

- А ти принесеш мені щось смачненьке?

- Побачимо.

- Мамо, ну будь ласочка!

Я засміялася й поцілувала її в чоло.

- Добре. Щось придумаємо.

- Ура!

Я вийшла із садочка з відчуттям, що принаймні одна маленька справа сьогодні минула без катастрофи. До офісу я діставалась уже в більш піднесеному настрої. Подумки читала собі мантри, що у мене все вийде і усе буде добре. Добре. Точно буде.

Та як тільки я переступила поріг офісу, як побачила Макса. Дарма я так рано зраділа. Він стояв біля рецепції, розмовляючи з кимось із колег. Темна сорочка, годинник на зап'ясті, телефон у руці. Зібраний, спокійний, упевнений у собі.

Як завжди. Наче нічого не сталося. Наче вчора він не торкався моєї щоки, не говорив слова, які кульбітом повертають мене до тих почуттів, що я давно поховала. Наче він не змусив мене провести безсонну ніч, сперечаючись із самою собою.

Я опустила погляд і рушила до свого кабінету.

- Віко.

Я вдала, що не почула.

- Віко, зачекай.

Його кроки наблизилися, і я зупинилася, різко обернувшись.

- Що?

Макс завмер за кілька кроків від мене.

- Нам потрібно поговорити.

- Мені - ні.

- Я хочу пояснити те, що сталося вчора.

- А я не хочу це слухати. У мене робота, Максе. І я дуже прошу тебе не перетворювати кожен наш робочий день на продовження особистих розбірок.

Він кілька секунд дивився на мене, наче зважував, чи варто відповідати.

- Я не збираюся тебе затримувати.

- Чудово. Тоді дай мені пройти.

Я вже хотіла рушити далі, коли він заговорив знову:

- Я не проситиму тебе довіряти мені, Віко. Але не плутай мою мовчанку з байдужістю. Я більше не хочу вдавати, що мені все одно, що з тобою.

Я завмерла. У коридорі хтось засміявся, дзенькнула чашка, пролунав голос секретарки. Звичайні звуки звичайного робочого ранку. А я стояла перед Максом і відчувала, як його слова повільно пробираються під шкіру.

- Це вже твої проблеми, - нарешті сказала я.

Я знала, що дуже груба. Голос прозвучав холодніше, ніж я почувалася насправді. І можливо не варто було так відповідати, та злість на нього та його дії бурлила в мені. Чому його поведінка так різко змінилась? 

- Можливо.

- Тоді розбирайся з ними сам.

- Саме це я й збираюся зробити.

Я не знала, що відповісти. Він не виправдовувався. Не вимагав, щоб я вислухала його. Не намагався змусити мене змінити думку. І це дратувало найбільше.

Я розвернулася й пішла, перш ніж він устиг сказати ще щось. У кабінеті я відчинила ноутбук, переглянула пошту й взялася до презентації. Принаймні спробувала. За десять хвилин я тричі перечитала той самий абзац. За п'ятнадцять відкрила таблицю, не пам'ятаючи, навіщо. А за двадцять зловила себе на тому, що дивлюся на відображення власного обличчя в темному екрані й знову думаю про Макса.

Я більше не хочу вдавати, що мені все одно.

Чому він сказав це саме тепер? Чому не п'ять років тому, коли я ще могла почути від нього щось подібне й повірити? Чому не тоді, коли я залишалася сама зі своїми запитаннями, не розуміючи, що сталося з нами й чому людина, яка колись обіцяла бути поруч, так ницо зі мною вчинила тоді?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше