Віка
Ранок від самого початку не задався. Спочатку я не могла знайти другий черевик Софійки. Потім виявилося, що чистий одяг, який я ще ввечері поклала на стілець, так і залишився в пральній машині. А коли нарешті вдалося вдягнути доньку, вона вирішила, що сьогодні категорично не хоче їсти кашу, зате дуже хоче взяти із собою в садочок усіх своїх іграшкових звірів.
- Софійко, ми не можемо забрати весь зоопарк, - терпляче пояснила я, намагаючись застебнути їй куртку.
- Чому?
- Бо вони не помістяться в мамину сумку.
- А в мою?
Вона вказала на маленький рюкзачок, який ледь не був більшим за неї саму. Я подивилася на рюкзак, потім на доньку.
- Навіть у твою не помістяться.
Софійка замислилася, а тоді притиснула до грудей зайця.
- Тоді зайчик піде.
- Домовилися. Тільки зайчик і більше ніхто.
- І ведмедик.
- Софійко.
- Він маленький!
Я заплющила очі й подумки порахувала до п'яти.
- Добре. Зайчик і ведмедик. Але тепер ми точно виходимо.
Донька задоволено кивнула, ніби щойно виграла важливі переговори, і простягнула мені обидві руки. Я підхопила її, поцілувала в щоку й притиснула до себе трохи довше, ніж зазвичай.
Останніми днями мені постійно здавалося, що я не встигаю. Не встигаю звикнути до нового життя, розібратися з усіма проблемами, перестати здригатися від кожного дзвінка Сергія й повернути собі відчуття, що я бодай щось контролюю.
А ще був Макс. Я щосили намагалася не думати про нього, але його вчорашне повідомлення вперто поверталися в голову.
" Я не хотів зробити тобі боляче".
От про що він писав? Про який саме біль? Про те, що було п'ять років назад, чи про його поведінку вчора? Я не хотіла згадувати, як він дивився на мене. Не хотіла думати про те, чому його спокійна відповідь зачепила мене сильніше, ніж чергова суперечка. І найбільше не хотіла визнавати, що десь глибоко всередині мені досі було не байдуже. Але це нічого не змінювало.
Почуття - не довіра. Спогади - не гарантія, що людина не зробить тобі боляче вдруге. Я мала пам'ятати про це кожен раз, коли опинялась поруч з ним. Я не мала права ще раз повестись на його посмішку. Цього разу я була не сама.
- Мамо, ти сумна? - раптом запитала Софійка.
Я подивилася на неї.
- Ні, сонечко. Просто замислилася.
- Про що?
- Про те, що ми запізнюємося.
Донька серйозно кивнула.
- Тоді біжімо!
І перш ніж я встигла щось відповісти, вона потягнула мене до дверей. До садочка ми все-таки дісталися майже вчасно. Софійка відразу почала розповідати виховательці про зайчика й ведмедика, а я скористалася нагодою, щоб швидко попрощатися.
- Гарного дня, моя маленька. Увечері заберу тебе, і ми разом повечеряємо, добре?
- А ти принесеш мені щось смачненьке?
- Побачимо.
- Мамо, ну будь ласочка!
Я засміялася й поцілувала її в чоло.
- Добре. Щось придумаємо.
- Ура!
Я вийшла із садочка з відчуттям, що принаймні одна маленька справа сьогодні минула без катастрофи. До офісу я діставалась уже в більш піднесеному настрої. Подумки читала собі мантри, що у мене все вийде і усе буде добре. Добре. Точно буде.
Та як тільки я переступила поріг офісу, як побачила Макса. Дарма я так рано зраділа. Він стояв біля рецепції, розмовляючи з кимось із колег. Темна сорочка, годинник на зап'ясті, телефон у руці. Зібраний, спокійний, упевнений у собі.
Як завжди. Наче нічого не сталося. Наче вчора він не торкався моєї щоки, не говорив слова, які кульбітом повертають мене до тих почуттів, що я давно поховала. Наче він не змусив мене провести безсонну ніч, сперечаючись із самою собою.
Я опустила погляд і рушила до свого кабінету.
- Віко.
Я вдала, що не почула.
- Віко, зачекай.
Його кроки наблизилися, і я зупинилася, різко обернувшись.
- Що?
Макс завмер за кілька кроків від мене.
- Нам потрібно поговорити.
- Мені - ні.
- Я хочу пояснити те, що сталося вчора.
- А я не хочу це слухати. У мене робота, Максе. І я дуже прошу тебе не перетворювати кожен наш робочий день на продовження особистих розбірок.
Він кілька секунд дивився на мене, наче зважував, чи варто відповідати.
- Я не збираюся тебе затримувати.
- Чудово. Тоді дай мені пройти.
Я вже хотіла рушити далі, коли він заговорив знову:
- Я не проситиму тебе довіряти мені, Віко. Але не плутай мою мовчанку з байдужістю. Я більше не хочу вдавати, що мені все одно, що з тобою.
Я завмерла. У коридорі хтось засміявся, дзенькнула чашка, пролунав голос секретарки. Звичайні звуки звичайного робочого ранку. А я стояла перед Максом і відчувала, як його слова повільно пробираються під шкіру.
- Це вже твої проблеми, - нарешті сказала я.
Я знала, що дуже груба. Голос прозвучав холодніше, ніж я почувалася насправді. І можливо не варто було так відповідати, та злість на нього та його дії бурлила в мені. Чому його поведінка так різко змінилась?
- Можливо.
- Тоді розбирайся з ними сам.
- Саме це я й збираюся зробити.
Я не знала, що відповісти. Він не виправдовувався. Не вимагав, щоб я вислухала його. Не намагався змусити мене змінити думку. І це дратувало найбільше.
Я розвернулася й пішла, перш ніж він устиг сказати ще щось. У кабінеті я відчинила ноутбук, переглянула пошту й взялася до презентації. Принаймні спробувала. За десять хвилин я тричі перечитала той самий абзац. За п'ятнадцять відкрила таблицю, не пам'ятаючи, навіщо. А за двадцять зловила себе на тому, що дивлюся на відображення власного обличчя в темному екрані й знову думаю про Макса.
Я більше не хочу вдавати, що мені все одно.
Чому він сказав це саме тепер? Чому не п'ять років тому, коли я ще могла почути від нього щось подібне й повірити? Чому не тоді, коли я залишалася сама зі своїми запитаннями, не розуміючи, що сталося з нами й чому людина, яка колись обіцяла бути поруч, так ницо зі мною вчинила тоді?
#655 в Жіночий роман
#2321 в Любовні романи
#1008 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.11.2026