Віка
Ранок понеділка настав занадто швидко. Ніч була важкою для мене. Я майже не спала. Софійка заснула швидко, а я ще довго лежала поруч і дивилася в темряву. За ніч стільки спогадів промайнуло. Дитинство, мама... На хвилинку мені навіть здалось, що я бачила її обличчя. Невже це можливо? З часом у моїй пам'яті стерлись усі спогади пов'язані з нею. Вони були занадто болючими, аби я могла тримати це в собі... Та ця ніч вернула усі потайки, що так ретельно були заховані під усіма замками.
Найбільше суму я відчула від спогадів про бабусю. Про цю сталеву жінку з чарівною посмішкою. Як же мені не вистачає її. Її слів, погляду і ... Її обіймів. Бабуся завжди дарувала мені тепло, яке гріло у найпотайбічніші ночі. І от сьогодні була саме одна з таких ночей.
У мене було відчуття, що я стою на роздоріжжі. За ніч так і не вирішила, що робити далі. Чи зможемо ми вернути той сталевий порядок, що панував в нашій сім'ї? Я не знала. Та поки я вирішила одне. Садочок.
Завтра я знайду садочок.
Я повторювала цю фразу в голові, ніби вона могла щось змінити. Вранці я встала раніше за всіх. Поки Софійка ще спала, я відкрила телефон і почала шукати садочки неподалік від дому. Був один державний, і я відразу подала туди заявку. Та за пару хвилин прийшло повідомлення, що ми 56і на черзі... З такою чергою можна школу закінчити, а в садочок так і не потрапити.
Наступні вкладки на телефоні були усі про приватні садочки. Маленькі групи. Великі групи. Усе так гарно. Індивідуальний підхід до кожної дитини. Гуртки, а особливо - малювання. Софійка так давно хотіла почати малювати не просто вдома, а разом з дітками.
Надивившись гарних фото я була в захваті, до моменту поки я не побачила суми за місяць. Я прокручувала сторінки й відчувала, як поступово холонуть пальці. Приватні виявились набагато дорожче, ніж я очікувала. Набагато.
За ці роки я мала свої відкладення, і була впевнена, що їх вистачить. Та відкривши банківський застосунок і подивившись на баланс, зрозуміла, що цього не вистачить навіть на місяць. Адже минулого місяця я тільки оновила гардероб для доньки.
- Чудово, - прошепотіла я.
Грошей вистачало на життя. На продукти. На якісь дрібні витрати. Але не на садочок плюс усе інше - ні. Звісно, на далі коштів вистачить, але тільки тоді, коли отримаю зарплату. А її я ще не отримала. Я закрила очі.
І що тепер?
Звільнитися? Повернутися додому й сказати Сергію, що він мав рацію? Ні, цього точно не буде. Ця думка викликала всередині таке роздратування, що я навіть сама здивувалася. Я не хотіла повертатися назад. Не хотіла повертатись до того життя, яким ми жили раніше. Принаймні зараз. Та і не після того, як я відчула свою значущість на роботі.
Я знайшла кілька садочків, записала номери телефонів і поклала телефон поруч. Потрібні були гроші. І я мала їх знайти. З цими думками я провела свій ранок. На автоматі зібралась. Завезла Софійку до Маші. І в такому ж стані приїхала до роботи. На роботі я майже не могла зосередитися. Відкривала таблицю, дивилася на цифри, відповідала на повідомлення, знову відкривала таблицю. Та в голові одне:
Садочок. Гроші. Садочок. Гроші.
Обідню перерву я зазвичай проводила на робочому місті з перекусом з дому. Та сьогодні був саме той ранок, коли часу на їжу в офіс не вистачило. Тому закривши комп'ютер рушила на пошуки обіду. Уже будучи в холі почула я знайомий голос і, піднявши голову, побачила Дмитра.
- Віка?
На мить навіть розгубилася. Не те щоб ми не могли зустрітися тут, але побачити когось із минулого посеред звичайного робочого дня було трохи дивно. Та зустріти колись найкращого друга Макса, ну і мого, через стільки років було дивно. Хоча, якщо вони досі спілкуються, то навпаки очікувано.
- Дмитре? Нічого собі! Привіт!
Він усміхнувся й підійшов ближче.
- Та я дивлюся, знайоме обличчя. Спочатку подумав, що помилився. Ти ж зовсім не змінилася.
- О, почалося. Це ти так чемно кажеш, що я постаріла?
- Я б не ризикував таке казати жінці, яка колись могла за одну пару знищити мою самооцінку.
Я розсміялася.
- Ти сам винен. Треба було хоча б іноді відкривати конспекти.
- А я, між іншим, і зараз вважаю, що твоя звичка вчити всіх жити була головною причиною моїх академічних успіхів.
- Звісно. Тільки тому ти й отримав диплом.
- Як ти взагалі? - запитав він. - Давно тебе не бачив. Востаннє, здається, ще на тій вечірці?
- Так, мабуть. Хоча я тоді ненадовго прийшла.
Дмитро похитав головою, усміхаючись.
- Це я пам'ятаю. Ти завжди кудись поспішала. Навіть коли ми просто збиралися посидіти ввечері, ти могла зникнути раніше за всіх.
- Бо хтось мав зранку йти на навчання, поки ви там до третьої ночі святкували чергову перемогу над сесією.
- Ну, ми хоча б намагалися святкувати.
- А я намагалася вас витягнути з чергової халепи.
Ми обоє засміялися. І раптом я відчула, як напруга, що з'явилася від самої думки про те, що Дмитро — друг Макса, потроху відступає.
- Боже, як давно це було…
На кілька секунд між нами запала тиша. Не незручна, а радше сповнена спогадів.
- А ти як? - запитала я. - Якщо ти тут, то працюєш із Максом?
- Так. Тепер я його особистий адвокат, що звучить набагато солідніше, ніж є. Насправді просто маю більше приводів нагадувати йому, що він не завжди правий.
- І як, допомагає?
- Ні. Але я не втрачаю надії.
Я знову засміялася.
- А ти? - Дмитро трохи нахилив голову. - Заміжня? Є вже сім'я, діти?
Запитання прозвучало так природно, що я навіть не відразу замислилася над відповіддю.
- Так. Є донька. Софійці два роки.
- Серйозно? - його обличчя пом'якшало. - Вітаю! І як вона? На тебе схожа?
- Дуже. Особливо мій характер.
- Бідна дитина, - серйозно промовив Дмитро.
- Ей!
#649 в Жіночий роман
#2321 в Любовні романи
#1031 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 20.11.2026