Глава 17. Усе зовсім не так

Макс

Йшов зробити собі чай, а побачив її. Я мав просто вийти, знаю. Та коли зрозумів, що вона плаче усе всередині перевернулось. Що сталось? Через що? Невже через роботу? Чи усе набагато складніше? Та щоб дізнатись причину її сліз потрібно було заговорити, почати розмову. Знаю. Та я не з міг. Я не знав, чи варто в цілому нам спілкуватись. Я стояв хвилину і дивився на неї, а потім...

Торкнувся її.

І це була помилка. Я міг просто сказати щось заспокійливе, запитати чи потрібна їй допомога. Але ні. Я торкнувся її. 

Ідіот.

А після того ще хвилин десять сидів на нараді та думав не про цифри, які Валерій вивів на екран, а про те, як Віка завмерла під моєю долонею. Я відкинувся на спинку дивана й заплющив очі. Робочий день закінчився кілька годин тому, але її заплакане обличчя досі стояло перед очима.

Знаю, що не варто було. Ні підходити. Ні питати. Тим паче торкатися. Вона зробила свій вибір кілька років тому. У неї тепер чоловік, дитина та сім'я. Ці чотири літері, а скільки сенсу в них - сім'я. Чи могло у нас вийти тоді? Чи варто було все таки тоді знайти її?

Чорт. Ні. Це минуле. Там його і залишимо. Я піднявся й підійшов до вікна. Місто під квартирою жило своїм життям. Машини, ліхтарі, люди. А я стояв у темряві й думав про одне дурнувате слово.

Вибачте.

Я навіть усміхнувся, коли вона це сказала, тому що це було настільки не про неї, що на секунду здалося абсурдним.

Віка...

Я провів долонею по своєму обличчю. Сьогодні вона здалась мені іншою. Можливо статус "мами" на неї впливає. Але зараз вона була стриманішою, спокійною, і закритою. Для мене це дико. Та Віка, яку я знав, могла послати мене до біса за одну невдалу фразу. Могла сперечатися зі мною сорок хвилин, а потім забути, через що ми взагалі почали. Могла образитися чи розізлитись за якусь дурницю, а потім сама ж вигадати дурні пробачення. І я не пам'ятаю, щоб в цілому бачив її заплакану. А сьогодні вона сиділа переді мною із червоними очима й вибачалася.

За що? За те, що я застав її такою? За сльози? За себе? Я стиснув щелепи.

Досить. Це усе не моя справа. Нехай за її настрій тепер турбується її чоловік, а тим паче заспокоює її. Ця дівчина викорінила усе хороше, що було в мені, за один вечір. Та чому я досі про нею думаю? Мене не має цікавити ні її життя, ні її проблеми. Я знав це. Але відмовитись від думок про неї просто не міг.

Я повернувся до столу й узяв телефон. Два пропущені від діда. Думав день не може бути важче, але виявилось інакше. На сьогодні мене чекає ще одна розмова, якої дуже не хотілося. Телефон задзвонив утретє просто в руці.

- Так.

- Нарешті.

- Я був зайнятий. Щось сталося?

- Заїдь.

- Зараз?

- Ні, Максиме, наступного четверга.

- Діду...

- Я чекаю.

І поклав слухавку. Усе як завжди. Коротко, сухо і без можливості відмовити. Та дід знав мою відповідь на перед, тому я уже одягався. За годину я уже був біля дверей маєтка. Дід зустрів мене відразу, але не з пустими руками.

- Будеш? - він підняв пляшку коньяку.

- Ні.

- А вигляд такий, що треба.

- Дуже смішно.

- Я не жартую.

Я сів у крісло навпроти його столу. У цьому кабінеті нічого не змінювалося роками. Ті самі темні меблі. Ті самі книжки, половину з яких, я був упевнений, дід ніколи не відкривав. Але серед них були і ті ж особливі, що він перечитував роками.

На столі по центру стояла все та сама фотографія бабусі. Воно було зроблено на їх річницю весілля. Тоді я вперше бачив як дід плаче -  він написав вірш, а коли читав, то заплакав. Це було не просто зворушливо чи мило. В цих сльозах була глибока вдячність бабусі за їх життя, за її любов, підтримку і віру в нього. Мені тоді було 16 років. І хоч в коханні я нічого не тямив, та його слова ще тоді внесли свій відблиск у моє бачення сім'ї, та ролі дружини у житті кожного чоловіка...

- Діду, ти мене о десятій вечора покликав випити?

- Якби я хотів із кимось випити, покликав би цікавішу людину, - жартома сказав дід.

- Дякую.

- Будь ласка. Радий тебе бачити, - він налив собі трохи коньяку й відкинувся на спинку крісла.

- І я. Та ти явно мене покликав не для цього.

- Так, ти правий. То що? Ти надумав?

Ну звісно. Знова ця розмова. Знову.

- Діду, ні. Ти ж знаєш мою відповідь. Ні, і не надумаю.

- Ти два місяці мені це говориш.

- Значить, за два місяці нічого не змінилося. І, повір, не зміниться.

- Змінилося. Я постарів ще на два місяці.

- Трагедія.

- Не сміши. У твоєму віці це непомітно. У моєму - кожен місяць на рахунку.

- Тобі ще нас усіх пережити вдасться.

- Якщо ти продовжиш мене нервувати - точно.

Я усміхнувся. Він посунув до мене папку. Я навіть не відкрив. Знав, що там.

- Діду, ми це обговорювали.

- Ні. Я говорив. Ти уникав відповіді.

- Я відповів.

- «Я подумаю» - це не відповідь.

- Так. Але потім я сказав, що ні. Не хочу.

Він подивився на мене поверх окулярів.

- Чого саме ти не хочеш? Компанію?

- Не перекручуй.

- Тоді поясни.

Я відкинувся в кріслі. Пояснити. Наче це так просто. Компанія й без того фактично була на мені. Ну як. Фізично я там не з'являвся, але усі контракти підписував я. Проблеми також вирішував я. У кожного відділу був свій керівник, ба більшого - був ще один генеральний керівник. Та по факту це був більше мій замісник, ніж самостійна одиниця в системі. Тому тут також контролював усе я.

Дід дедалі менше втручався в операційну роботу, хоча продовжував контролювати все, до чого міг дотягнутися, чи де я не встигав. А я не встигав. Основне моє бажання було - розвиток моєї власної компанії. Та відмовити діду в допомозі не міг. І в цьому була вся справа.

- Я не хочу ставати одноосібним власником.

- Чому?

- Бо не хочу.