Глава 16. Інша

Віка

- Мамочко, ура!

Я ледве встигла переступити поріг, як Софійка врізалася в мене з такою силою, що я похитнулася. 

- Ого! - засміялася я, підхоплюючи її на руки. - А хтось казав, що навіть не помітить, що мами немає.

- Я помітила!

- Правда?

- Угу, - вона обхопила мене руками за шию й притиснулася щокою.

І от воно. Почуття провини, яке я так старанно відганяла весь день накрило одразу. Я притиснула доньку міцніше й поцілувала у волосся. Ці обійми були для мене як ковток повітря. Як же я сумувала за нею. За усі два роки я вперше залишала її так на довго. Я думала, що працювати з Максом буде випробування для мене, але натомість виявилось - бути без своєї зіроньки весь день - це  справжня каторга.

- Я теж за тобою сумувала.

- Дуже?

- Дуже-дуже.

- Більше, ніж я?

Я зробила серйозне обличчя.

- Думаю, однаково.

- Ні. Я більше.

- Ну добре. Ти перемогла.

- Я знала!

Софійка задоволено засміялася й почала щось швидко розповідати про те, як вони з Єгорчиком будували будинок, а він його зламав, і вона образилася, але потім вони помирилися, бо Маша дала їм печиво.

Я слухала її, продовжуючи тримати на руках. Її оченята сяяли. І раптом я подумала, що дарма весь день картала себе. Софійка усміхається. Вона рада мене бачити. Їй було добре та спокійно. І від цієї думки мій настрій покращився.

- Ну нарешті, - Маша з'явилася в коридорі, витираючи руки рушником. - Я вже думала, ти вирішила залишити її мені назавжди.

- Мамо, а так можна буде?

Я засміялася.

- Навіть не мрій.

- А я б залишила, - абсолютно серйозно сказала Маша. - Ще років на п'ять. Потім повернула б.

- Дуже смішно.

- Я не жартую.

- Мам, а можна я завтра знову сюди прийду? Мені сподобалось грати з Єгором. Я тобі такее потім розповім.

Я подивилася на Софійку.

- Якщо тітка Маша дозволить.

- Тітка Маша дозволить, - відповіла та. - Але тільки якщо твоя мама зараз зайде на кухню і розкаже мені, як усе пройшло.

Я глянула на годинник. Було ще не настільки пізно, але Сергій мав бути уже вдома. Тому я не хотіла затримуватись, чи сваритись ще більше з ним. Пропозиція Маши була чудова, та не зараз.

- Маш, я, мабуть, краще.

- Навіть не починай. Діти граються. Я поставила чайник. Ти весь день на роботі, а я весь день із двома дітьми. Мені потрібна доросла людина.

- Це ти зараз на мене натякаєш?

- Я надіюсь.

- Сумнівний вибір.

- Іншого немає.

Я опустила Софійку на підлогу.

- П'ятнадцять хвилин.

- Знаю я твої п'ятнадцять хвилин.

- Справді п'ятнадцять.

Через сорок хвилин ми все ще сиділи на кухні.

- Так він реально там працює?

Я закотила очі.

- Маш.

- Що «Маш»? Це нормальне питання.

- Ні. Він не просто там працює.

- А?

Я зробила ковток чаю.

- Це його компанія.

Маша завмерла з печивом біля рота.

- Що?

- Тихіше.

- В сенсі це його компанія?

- У прямому.

- Макса?

- Ні, сусіда Миколи. Звісно, Макса.

- Охрініти.

- Маш!

- А що? Це максимально точний опис ситуації. Твоя розповідь це наче кіно якесь. Ну і, як він?

Я відвела очі. Переді мною знову виникла маленька офісна кухня. Його рука на моєму плечі. Ти завжди справлялась.

- Нормально.

Маша примружилася.

- Дуже інформативно.

- А що ти хочеш почути?

- Наприклад, що ти відчула, коли його побачила.

- Нічого.

- Брешеш.

- А що я мала відчути? Ми колись були друзями, потім ні. Зараз я заміжня і у мене донька. Було б дивно, як би я щось відчувала.

- Ну так, друзями, - Маша протягнуло останнє слово. Вона не вірила мені. - Але гаразд, краще розкажи мені про роботу, -  змінила вона тему. - Тільки без Макса. Як пройшов твій день?

І я почала розповідати. Про усе. Про Ірину. Про Валерія Петровича. Про Сашу, який був здивований, що я виконала завдання раніше. Про нараду. Про те, що мені дали ще кілька завдань. Про те, що я, виявляється, не забула абсолютно все за час декрету. І що довше я говорила, то ширше ставала Машина усмішка.

- Що?

- Нічого.

- Знову?

- Я просто шалено рада за тебе! Тобі сподобалось.

- Це питання?

- Ні, це мій висновок.

- Так, ти права. Ця робота, як ковток нового повітря у моє життя.

- От і чудово. А за Софійку не хвилюйся, я побуду з нею стільки - скільки тобі потрібно.

- Маш, дякую, але мені дуже не зручно.

- Ти дивна, - з посмішкою Маша сказала, - не зручно, це жити у не щасливому шлюбі, а побути з твоєю принцесою - задоволення. Тим паче у них з Єгорчиком тандем. Я тепер можу спокійно робити свої справи, ну до першої їх сварки.

- Дякую тобі. Я б не впоралась без такої підтримки. З першого авансу відразу знайду садок для доньки.

- Не переймайся цим.

І тут із кімнати почувся дитячий сміх. Я подивилася на годинник. Чорт.

- Сергій мене приб'є.

Слова вилетіли автоматично. Я навіть не одразу зрозуміла, що сказала. Маша зрозуміла. Її усмішка зникла.

- За що?

- Та це я так. Я просто обіцяла прийти раніше.

- Ти йому написала?

- Ні.

- То напиши. І не переймайся так сильно. Ти вперше затрималась, він має зрозуміти.

Я почала швидко збиратись, через пару хвилин ми уже вийшли з квартири. Дорогою додому Софійка заснула. Я несла її від зупинки на руках і намагалася одночасно знайти ключі в сумці. На сходовому майданчику було тихо. Може, Сергій уже спить. Ця думка принесла дивне полегшення. Я нарешті знайшла ключ, але вставити його в замок не встигла. Двері відчинилися.

Сергій стояв переді мною. Одягнений. Не спав.

- Привіт, - тихо сказала я.

Його погляд спочатку впав на Софійку, потім на мене.