Глава 15. Перший подих за стільки часу

Віка

- Вікторіє, ви чуєте мене? - я здригнулася й перевела погляд з коридору на Ірину.

- Перепрошую, так.

- У вас все добре? Маєте стурбований вигляд

Я швидко кивнула, хоча серце досі билося десь у горлі.

- Так. Просто і справді хвилююсь, - моя відповідь була коротка, і в кінці я навіть вичавила з себе посмішку. Та в голові досі відбувався хаос.

Це буде набагато важче, ніж я собі уявляла. Присутність Макса поруч весь час буде не просто відволікати. Вона буде мене руйнувати, нагадувати про біль і водночас... Про ніч, коли я почувала себе вільною. 

Я досі не можу зрозуміти, як він тоді міг так вчинити? Пройшло стільки років, а я все ще не відпустила, і нічого не забула. Ні фото Ані, ні її погляду, ні оголеного Макса в своєму ліжку. Хоча, намагалсь. Прикладала безліч зусиль, щоб нарешті відпустити, пробачити та забути. Але не вийшло. І зараз, коли він тут, зробити це буде куди важче. Та я мушу. Я чітко знала, що я маю забути, якщо не заради себе, то заради Софійки.

Мені потрібна ця робота, і я не маю права втратити її через біль минулого. Я мушу взяти себе в руки і закрити двері в минуле раз і назавжди. Ще не знаю як, чи звідки братиму сили на це, та я знала одне - заради майбутнього Софійки - я зроблю це.

Ірина виявилась такою ж приємною та милою дівчиною, як і Валерія. У розмові з нею я зрозуміла, що вона тут нещодавно, і зараз працює помічником Валерії. Обмінявшись ще декількома люб'язностями вона провела мене до кабінету бухгалтера.

- Прошу, вам сюди. - лагідно сказала Ірина. - Потрібно оформити документи, а тоді розповім про усі деталі в роботі з внутрішньою системою, та познайомлю з керівником відділу.

І на цій ноті я згадала, що вчора так і не зустріла свого безпосереднього керівника. Ця думка не давала мені спокою.

- Підкажіть, будь ласка, а чому вчора у нього не вийшло провести мені співбесіду? - озвучивши це питання я відчула, як це було зухвало з мого боку, звучало наче претензія. Намагаючись виправити момент я додала, - зрозумійте мене правильно. Я тепер ще більше хвилююсь перед зустріччю з ним. Адже це йому вирішувати чи буду я з ним працювати.

- Вікторія, вам не слід настільки хвилюватись. Насправді, я не знаю причину, чому саме Максим Володимирович проводив вам співбесіду, та на рішення Валерія Петровича це не вплине. Він лояльний та дуже приємний у нас. Впевнена, вам сподобається працювати разом з ним. - Ірина відповідала з посмішкою та легкою безтурботністю.

У її відповіді не було здивування, що вчора я мала зустріч саме з Максом, тому зробила висновок, що в цій компанії це в межах норми. Дорогою до кабінету бухгалтера Ірина розповідала трохи про компанію. Я слухала її і заспокоювалась. Знаходитись в цьому офісі ставало куди легше. Особливо, коли тебе оточують такі приємні люди.

Діставшись до кабінету бухгалтера Ірина побажала мені успіхів та залишила на "розтерзання" пані Лідії - це був її такий жарт. Адже Лідія Михайлівна опинилась привітною та до жуті професійною пані. Вона швидко усе оформила та повідомила мені, щоб я верталась до свого робочого місця, де на мене чекатиме перше робоче завдання.

День летів дуже швидко. До обіду я встигла випити три кави. Три. І це при тому, що раніше мені вистачало однієї, щоб остаточно прокинутися й почати функціонувати як нормальна людина. А все тому, що декрет і справді вніс свої корективи. Я не забула, але стала повільнішою, менж уважною до деталей та розгубленою.

Перше моє робоче завдання виявилось уже на моєму комп'ютері. Там не було нічого складного, усе це я робила ще колись в університеті. Та Валерій Петрович все одно пояснив мені все як дитині. Роклав усе по полицях та дав час до завтра. Та я мала бажання довести, що я тут не просто так, тому я працювала швидко. Намагалась проявити себе, наздогнати той час, що сиділа в декреті. З мого режиму вирвав голос хлопця, що сидів напроти.

- Віко, ти вже відправила таблицю? - долинуло з-за сусіднього столу.

- Хвилину.

Я швидко пробіглася очима по останніх рядках, перевірила цифри й натиснула «Надіслати».

- Уже.

- Серйозно?

Я підняла голову. Хлопець, з яким я ще не встигла познайомитись, дивився на мене поверх монітора.

- А що?

- Нічого. Просто я думав, ти з нею до вечора просидиш. Тобі Петрович ж дав час до завтра. І все таки перший робочий день тільки.

- І?

- І зазвичай у перший день люди роблять вигляд, що працюють.

Я не стримала усмішки.

- А я вирішила одразу всіх розчарувати.

Він засміявся.

- Я Саша, до речі. Бо ми з тобою зранку вже двічі говорили, а я так і не представився.

- Віка.

- Я знаю.

- Тоді навіщо представляєшся?

Він на секунду задумався.

- Справедливо.

Я знову усміхнулася й повернулася до монітора. Дивно. Я сьогодні багато усміхалася. Не натягнуто, не тому, що треба було показати Софійці, що мама не засмучена. Не тому, що Сергій щось сказав і я намагалася зглагодити ситуацію.

А просто так. Без причини. Моментами хтось пожартував, чи просто відповів мені. Я тішилась як дитина, коли я питала, а у відповідь мені з посмішкою пояснювали. 

І що найдивніше, то я сиділа в офісі серед людей, які абсолютно нічого про мене не знали. І це було приємно. Для них я не була Сергієвою дружиною. Не була Софійчиною мамою. Не була тією Вікою, яка колись зробила неправильний вибір.

Я була просто Вікою. Яка прийшла на нову посаду.  Новою працівницею, яка чомусь вирішила в перший же день довести всім, що може працювати швидше за половину відділу. І, чорт забирай, мені це подобалося.

- Віко, а ти раніше десь із цим працювала? - запитала дівчина навпроти.

- Трохи.

- «Трохи» - це скільки?

Я задумалася. Колись я могла розповідати про себе годинами. Про навчання. Про плани. Про те, що хочу зробити. Куди хочу поїхати. Ким хочу стати. Зараз питання «розкажи про себе» чомусь викликало всередині порожнечу.