Глава 1. Не той день

Віка 

Сьогодні погода як ніколи чітко описує мене та мій стан. Сонце намагається пробратись через щільну тучу хмар, і на мить їм це навіть вдається, але через пару хвилин нова хмара, і на вулиці знову усе сіре, тоскне та мляве. Осінь цього року приходить як ніколи вчасно, з першим вересня - дощі, що ховають за собою проміння сонця.

Памятаю, в дитинстві, така погода навіювала романтику, щось казкове. Я полюбляла сидіти у саду в бабусі, пити її малиновий чай та мріяти... Але реальність зараз уже не така. Усе, що є навколо мене зовсім не можливо романтизувати.

Задивившись у вікно та поглинуючись у спогади ледве не втратила мить, коли каша для доньки уже почала тікати з каструлі. Манка, і ще й без грудок - це єдиний сніданок, який їй подобається. Я намагалсь змінити це, додати інші страви, але на усе отримувала одну фразу: "це не для мене". Завжди посміхалась, коли чула це від неї. Сонька ще зовсім маленька, але уже чітко знає, що вона хоче, а що не для неї. З думок мене вириває її голос. І я уже знаю цей тон голосу - нічого хорошого він не ніс.

- Мам, ну давай серйозно. Я не хочу йти до баби Анюти, я хочу з тобою поїхати. Ми ж можемо домовитись? - її голос звучав по діловому, без краплини сумніву, а ці оченята дивляться на мене, що серце просто завмирає. У іншому випадку я б погодилась, але не сьогодні. 

Я чекала цього дня майже рік. Перша співбесіда, перша можливість. Перший шанс за останні роки заробити кошти. 

- Зіронька, ми ж домовились з тобою, що сьогодні ти будеш з бабусею Анютою. Мама піде не надовго, і вечері ми разом підемо на майданчик. -  Соня не влаштовує істерику і не продовжує просити далі, вона просто опускає очі в підлогу, і мовчки йде збирати свій рюкзачок. І можливо інші батьки б раділи тому, що їх донька слухняна, та не я. 

Я розумію Соню та її "бажання" залишитись на весь день з мамою чоловіка, її бабусею. Для мене це ще те випробування, а для маленької принцеси - куди важче. Та зараз інакше я не можу. Мені потрібно потрапити сьогодні туди, а залишити більше мені немає з ким. Тільки свекруха.

З початку я просила чоловіка. Він міг взяти на сьогодні вихідний, я знаю це. Та ні. Сергій не погодився. А усе чому? Одна думка про те, що я піду на роботу дратує його. Ми наче живемо у сучасному світі, але "жінка має сидіти вдома" та "чоловік головний" досі відгукується в кожній нашій розмові з ним. І я б погодилась з цим, була вдома з донькою, не думала про роботу, як би не питання фінансів. По словам чоловіка його зарплатні вистачає на усе. Можливо так воно і є в його очах. Та як тільки нам потрібно купити новий одяг доньці, чи нарешті віддати її у художню школу - так різко цих коштів немає. От так і виходить, що кошти є на усе, крім нас з Сонею.

Місяць назад Соньці виповнилось два роки. Вона ще така маленька наче, але з кожним днем розмови та питання від неї стають дорослішими і дорослішими. І коли нещодавно я почула її бажання піти в садочок, щоб у неї нарешті з'явились друзі, серце матері розірвалось на шматкия. Я відразу кинулась шукати як можу реалізувати це бажання. Та черга у державний садочок була на два роки вперед, а приватні звісно ми не потягнемо. 

Тому в той вечір я прийняла рішення, що маю знайти роботу. Склавши резюме я отримала тільки одну пропозицію, але умови там були несувмісні з графіком можливого садочка. Я чекала далі, і так за два тижні не було більше пропозицій, а компанії, в які я подавала заявки, не залишали ніякої реакції.

І яким було моє здивування вчора, коли я отримала запрошення на співбесіду. Перші хвилини був страх. Я відразу згадала Сергія та його "я не дозволяю тобі шукати роботу", його погрози. Та потім на місце страху прийшло непереборне бажання. 

Я хочу покращити наше з Сонею життя.

Але поки я не влаштувалась, знати про це ніхто не може. Тому прийшлось збрехати Анні Павлівній, що мені просто потрібно поїхати в інший кінець міста за продуктами. І аргумент "бо там дешевше" спрацював ідеально. Адже її неталанна невістка нарешті взялась за голову і почала економити гроші, які її син з такою силою заробляє. Ну так, звісно, а ми з Сонею не цінуємо це, і тратимо на усе просто так. 

Досить! Зараз варто відкинути усі ці думки. Сьогодні той день, коли я маю проявити себе та показати, що два роки декрету нічого не змінило в мені, і що я так само володію маркетинговими стратегіями як і три роки назад.

З моменту народження Соньки я давно прийшла в форму, що була до вагітності. Саме тому вибір одягу на сьогодні не склав трудноців для мене. Я швидко обрала сукню чорного кольору, трохи вище колін, зробила денний макіяж та залишила підкручене волосся злегка спадати на плечі. На верх прийшлось  накидати світшот, щоб мій образ не видавався настільки не готовим до базару, і питань від свекрухи не було. По тій же причині підбори та кардиган полетіли до моєї сумки, а на ноги я взуваю кросівки.

Так знаю, я дуже дивне виглядаю. Та як тільки я доберусь до офісу, відразу знайду вбиральню та зміню свій лук.

Коли зайшла до кімнати доньки - на мить замилувалась. Вона така чудова в мене. Навіть зараз, коли їй прийжеться робити те, що ховсім не хоче - розуміє мене і погоджується. Сонька зібравши свій рюкзак гралась з іграшками та чекала на мене. 

Коли ми вийшли з дому погляд впав на годинник. Ми спізнюємось. Це катастрофа. Швидким ходом ми долетіли до метро, потім автобус. І так, якусь годинку і ми були біля будинку Анни Павлівній. Там, чому я була дуже рада, свекруха не ставила питань, тому швидко попрощавшись з донькою я побігла назад на метро.

Прибувши за адресою, залітаю в бізнес центр. Годинник показує 10:50. Я встигла, шукаю очима стійку адміністратора. Дівчина зустрічає мене з посмішкою, але її погляд дещо здивований:

- Вітаю вас в BrandLift, чим можу допомогти?

- Вітаю, я на співбесіду, мені на 11:00 назначено. - І тут я опускаю очі на своє взуття, і розумію здивовані погляди - і ще підкажіть, де у вас вбиральня?

- Вбиральня за ліфтом праворуч, а на співбесіду вам на 2й поверх, кабінет 204.