--Ти... ти не мав це читати, Віка захекано хапає блокнот із його рук. Її щоки горять, як після кілометра бігу. Вона відчуває, як на неї дивляться. З усіх боків.
--Тоді не губи таке в коридорах, - спокійно каже Микита, але очі його блищать не з насмішки. Ніби... зацікавлення?
--Це... це не про тебе! — Віка видавлює перше, що спадає на думку.
--А шкода,- шепоче він, нахиляючись ближче, — бо мені сподобалось.
Вона скам'яніла.
ЩО?
ЩО ЙОМУ СПОДОБАЛОСЬ?!
Але замість пояснень він підморгує й іде. Просто йде. І залишає її там, серед глузливої тиші та поглядів.
--Що сталося між вами? - допитливо питає Лера, її найкраща подруга, вже на перерві.
--Нічого! — відрізає Віка.- Просто... Микита - це катастрофа. Він несерйозний, зухвалий, самозакоханний..
--І симпатичний. - Не забувай
Віка закочує очі. Вона намагається забути.
Але її серце ні.
Бо в голові весь день тільки одне:
«Шкода, що не про мене»
І вона точно знає він щось затіяв. І це ще не кінець.