Глава 16

Глава 16

Перше, що я почув, повертаючись до тями, — крапання води. Рівне, гулке, десь близько, у темряві. І сморід — застояний, гнилий, каналізаційний.

Я лежав на чомусь твердому, мокрому. Голова розколювалась, у вухах ще дзвеніло після того вибуху, в роті стояв смак крові. Наді мною хтось присвічував — слабкий промінь, ліхтарик чи каганець, — і кілька облич схилялися, молодих, напружених. Не мертвих облич силовиків — живих, із мімікою, зі страхом і злістю на них. Вони щось питали мене, швидко, перебиваючи одне одного, але я не розбирав слів крізь дзвін, тільки бачив руки, що мене обмацували, — не били, обшукували, перевіряли. Хтось витяг із мене щоденник, гортнув, кинув комусь. Хтось задер мені сорочку, оглянув рани. Хтось присвітив в очі, дивлячись на зіниці.

— Живий. Контузія, голова розбита, нічого серйозного на тілі. — Голос жіночий, молодий, діловитий. — Але контузія може бути важка. Треба вниз, до лікарні, тут я нічого не вгадаю.

Я був у якомусь підземному ході — старому, цегляному, з водою по дну, з тим склепінням, що буває в старих каналізаціях. Каналізація. Вони затягли мене в каналізацію, у свою тимчасову нору, де швидко перевірили, що я таке. Я спробував заговорити, спитати, хто вони, — вийшло саме хрипіння, і та, з жіночим голосом, поклала мені руку на груди:

— Мовчи. Не говори. Тебе зараз понесуть. Не пручайся, ми не зробимо тобі гірше, ніж уже зробила машина. — І комусь убік: — Беремо. Несемо вниз. Він нам цілий потрібен, не дамо здохнути.

Мене підняли — кілька рук, незграбно, боляче, — переклали на щось ноші чи накидку, і понесли. І ось тут почалося те, від чого мені, контуженому, напівпритомному, стало по-справжньому страшно, страшніше за полон, за допит, за все.

Бо вони понесли мене вниз. У темряву. У катакомби.

Каналізація скінчилася, і почалося інше — старий камінь, вирубаний людською рукою сто, двісті років тому. Я знав, що це. Кожен, хто бував в Одесі, чув про катакомби — підземні каменоломні, з яких вирубали все місто нагорі, лабіринт на тисячі кілометрів, у якому гинули необережні, у якому й досі не все досліджено, не все нанесено на карти. Я ходив колись туди на екскурсію, давно, у тому житті, — годину водили розчищеним, освітленим маршрутом, а провідник показував рукою в темряву бічних ходів і казав: туди не ходіть ніколи, там кінця нема, там люди пропадали назавжди.

І ось тепер мене несли туди. У ту темряву без кінця.

Несли довго. Каганці й ліхтарі вихоплювали клапті — вирубані стіни з тим жовтуватим черепашковим каменем, низькі склепіння, від яких ноші доводилось нахиляти, повороти, розгалуження, де хід ділився на два, на три, і вони щоразу обирали без вагань, знали дорогу. А я лежав і дивився вгору, на камінь, що проходив наді мною, і відчував, як над усім цим — десятки метрів землі, ціле місто, і я під ним, у норі, яку рили люди, давно мертві, у лабіринті, де загубитися означає вмерти. Холод ішов від каменю, вологий, могильний. Десь крапала вода. Десь, я почув, був протяг — отже були й інші ходи, безліч, в усі боки, у нікуди.

Я не люблю замкненого простору. Ніколи не любив — легко, не настільки, щоб це заважало жити, але в ліфтах мені завжди було не по собі, у тісних каютах теж, я тому й любив палубу, відкрите море, небо над головою. А тут наді мною був не дах каюти — тут була земля, товща землі, ціле місто, і вона тиснула, і я відчував, як усередині піднімається те, з чим важко боротися, — не страх навіть, а тваринна потреба нагору, до повітря, до неба, геть із цієї нори. Я лежав, стиснувши зуби, і казав собі: дихай, це минеться, тебе несуть до лікаря, дихай. Контузія робила все гіршим — голова паморочилась, стіни пливли в світлі каганців, і кілька разів мені здавалося, що ми вже не йдемо вперед, а кружляємо, що ці ходи однакові, що ми загубилися, — але вони йшли впевнено, і я тримався за цю впевненість, бо більше не було за що.

Не знаю, скільки нас несли. Здавалося — годину, дві. А тоді попереду заблимало інше світло — не каганець, рівне, електричне, — і ми вийшли в ширше приміщення, у вирубаний у камені зал, освітлений лампами, з ліжками, з людьми. Лікарня. Підземна лікарня в катакомбах, глибоко під мертвим містом, куди не дістане жоден силовик, бо хто полізе шукати в лабіринт, де сам пропадеш.

Лікарня була бідна, але справжня. Кілька десятків ліжок — нар, радше, — у вирубаному залі, лампи від акумуляторів чи від якогось підземного генератора, запах карболки й крові. На нарах лежали поранені — підлітки переважно, молодь, дехто щойно з того бою нагорі, у свіжих пов'язках, дехто давніше. Ходили між ними ті, хто доглядав, — теж молоді, у чомусь подобі білих халатів, перешитих, латаних. Десь тихо стогнали. Десь хтось плакав. Звичайна лікарня в незвичайному місці — острівець порятунку в кам'яній товщі.

Мене поклали, і та сама діловита жіночка — тепер я бачив її при світлі, дівчина років сімнадцяти, худа, з туго стягнутим назад волоссям, з не по літах серйозним обличчям, — узялася за мене всерйоз. Промила рану на голові, зашила — без знеболювального майже, дала тільки прикусити щось, і я кусав і мовчав, бо бачив, що в інших і того нема. Перевірила очі, змусила стежити за пальцем, питала, чи двоїться, чи нудить. Контузія, сказала, є, але середня, минеться, головне — лежати, не вставати різко, пити.

— Хто ти? — спитав я її, коли вона закінчила. Голос уже слухався.

Вона глянула на мене — швидко, оцінююче, тим поглядом, яким тут, видно, усі дивилися на чужих.

— Я тебе латаю, а не знайомлюся, — сказала. — Лежи. Питатимуть тебе інші, не я. — І відійшла до наступного пораненого, і я лишився лежати, дивлячись у вирубану кам'яну стелю за метр над собою, і та стеля тиснула, і я заплющував очі, щоб не бачити, як близько камінь.

Я пролежав так довго — поки тіло відходило від контузії, поки в голові вщухав дзвін. Дивився, слухав. Бачив, як приносять ще поранених із того бою нагорі, як хтось не доживає — виносять накритого, тихо, без слів, звичним рухом, видно, не вперше. Бачив, що цих людей мало, що вони бідні, що вони ховаються глибоко під землею від тих, хто нагорі, і що нагорі їх явно більше й сильніше. Повстанці. Ті, хто проти бога, проти Каплана, проти ладу, який мені показували згори. Я ще не знав, чого вони хочуть і чим вони кращі за тих, нагорі, — але я бачив, що вони живі, що в них живі обличчя, що вони ховають своїх мертвих із горем, а не звичним рухом інструмента, як, я був певен, ховали б силовики. І цього було поки досить, щоб не боятися їх так, як я боявся тих.