Глава 15

Глава 15

Кімната, у яку мене перевели після кабінету Професора, мала вікно — справжнє вікно з видом на дахи, що спускалися до моря, — і ліжко, і двері, які замикалися ззовні, але не були дверима камери. Мене тримали, але вже не як в'язня в карцері, а як гостя, якого не випускають. Кілька днів я просто відсиплявся, відгодовувався тим, що приносили, дивився у вікно на місто й складав те, що бачив. А тоді одного ранку прийшов сам Професор — не послав когось, прийшов сам, бадьорий, у чистому, — і сказав:

— Сьогодні гарний день. Поїдемо кататись. Хочу вам дещо показати.

Унизу, біля під'їзду адміністрації, на нас чекала машина, і коли я її побачив, то спершу не повірив, а тоді засміявся — уперше за весь полон засміявся, бо це було занадто.

Це був «Гелендваген». Великий чорний «Гелендваген», той самий, що возив колись по київських вулицях людей із грошима, тільки цей був ще й в обвісі — широкі арки, інші бампери, напис «Brabus» збоку, — і коли я придивився до товщини скла й до того, як осіла на ресорах важка туша, я зрозумів, що він ще й броньований. Посеред світу, де двигуни кашляють рослинною олією, де ми на острові різали прокладки з чобота, намісник їздив на броньованому німецькому позашляховику за двісті тисяч доларів того світу. А за ним стояла друга машина, простіша, з озброєними — охорона супроводу.

— Подобається? — Професор перехопив мій погляд, і в його голосі не було ні крихти ніяковості, сама гордість. — Знайшли в одного… діяча. Який не пережив. Куленепробивний, уявляєте? Зберігся ідеально, стояв у теплому гаражі. Дизель у нього хороший, а паливо в нас своє — справжнє, не та бовтанка. Бачили нафтогавань, як заходили? Один з наших, із дорослих, інженер-нафтовик, запустив переробку. Кустарну, але робить. Кілька десятків тонн солярки на добу. Місту вистачає й ще лишається. Сідайте, сідайте, тут м'яко.

Я сів. Усередині пахло шкірою й чимось хімічним — освіжувачем, певно, із запасів того світу, бо звідки тут узятися освіжувачу. М'які крісла. Працював навіть кондиціонер — тихо гнав прохолодне повітря, і це після всього було таке дике відчуття, прохолодне повітря в машині, що я мало знов не засміявся. Водій — підліток, років шістнадцяти, зосереджений, у тому самому однострої. Професор сів поруч зі мною ззаду, умостився, поплескав по сидінню.

— Поїхали. Покажемо гостеві Одесу.

Машина рушила, і ми поїхали вниз, до порту, і дорогою я дивився у вікно й бачив місто, яке знав.

Я бував в Одесі разів десять у тому житті — у відрядженнях, на морі з Валею ще до Ольки, просто так. Я знав це місто. І тепер, дивлячись крізь товсте куленепробивне скло, я впізнавав його й не впізнавав водночас, бо воно було те саме й зовсім інше. Ті самі вулиці, ті самі будинки сторічної забудови з їхньою обчовганою пишнотою — але живі не скрізь, живі плямами. Цілий квартал міг стояти доглянутий, з людьми, зі склом у вікнах, а наступний — мертвий, темний, зарослий, вигорілий. Місто було як стара людина, у якої одні ділянки тіла ще працюють, а інші вже відмерли.

І по тих живих ділянках їздили машини. Не багато — але їздили. Ми проминули вантажівку, що везла щось накрите брезентом. Тоді легковик, старий, але на ходу, з підлітком за кермом. Тоді ще один. Машини, приватні машини, не тільки робочі — хтось тут мав машини й паливо для них, хтось із тих, у кого була влада чи близькість до влади. На перехресті — я не повірив — працював світлофор. Висів на дроті, блимав жовтим, і наш водій пригальмував, чекаючи, поки перемкнеться на зелене, хоч навколо й не було нікого, кому б той світлофор був потрібен. Працюючий світлофор у місті кінця світу. Хтось протягнув до нього струм і налаштував, щоб блимав, — навіщо? Заради ладу. Заради того, щоб було як у нормальному місті. Заради ілюзії, що світ не скінчився.

Десь на околиці, я бачив здалеку, над промисловою зоною стояв дим — рівний, постійний, не пожежа. Там щось переробляли, гнали паливо. Хтось тут умів і це — взяти сиру нафту й зробити з неї солярку, без якої не їхав би жоден з цих двигунів. Ще одне рідкісне вміння, ще один із тих кількох дорослих, на чиїх знаннях трималося місто. На острові ми різали прокладки з чобота й гнали олію, бо більше не вміли. А тут уміли. У цьому й була вся різниця між нами й ними — не в силі, у знанні, якого в них вистачало на солярку, на світло, на хліб з лишком.

— Світлофори, — сказав я.

— А чом би й ні? — Професор був задоволений, що я помітив. — Дрібниця, скажете? А діти бачать світлофор, що працює, — і відчувають, що живуть у місті, а не в руїнах. Дрібниці тримають порядок не гірше за силу, Андрію. Людині треба, щоб світлофор блимав, щоб хліб був щодня, щоб усе було на місці. Тоді вона спокійна. Тоді вона працює, а не бунтує.

Ми спустилися ближче до порту, і там кипіла робота. Зблизька порт був ще живіший, ніж із моря, — підлітки вантажили, носили, працювали біля складів, біля кранів. Я побачив, як з одного складу виносять мішки — багато мішків, рядами, на підводи, запряжені… кіньми. Справжніми кіньми. Машини ганяли там, де треба швидко чи далеко, а буденне, дрібне, возили кіньми — пального стало б і на це, але навіщо палити солярку на мішки зерна, коли є коні. Розподіляли з розумом.

— Зерно, — сказав Професор, перехопивши мій погляд знов. Він стежив за мною уважно, читав, що я помічаю. — Це наше зерно, Андрію. Наш хліб. — І в голосі його було щось особливе на слові «наше», якась гордість, глибша за все інше, що він показував, але я тоді не зрозумів, чому зерно для нього важливіше за світлофори й машини. — Грузять на відправку. Ми не тільки себе годуємо. Ми ще й… — він на мить запнувся, ніби сказав зайве, — ну, торгуємо потроху. Лишки є. Лишки треба кудись дівати.

Кудись. Комусь. Я зачепився за це, як чіплявся за все, що прохоплювалося. Зерно вантажать на відправку, лишки везуть кудись, комусь, із ким торгують. Отже є кому везти. Отже Одеса не сама — я це вже чув, «інші тримаються». Та сама деталь, з іншого боку. Я нічого не спитав, бо знав, що прямо не скажуть, але запам'ятав: вони вирощують хліб з лишком і кудись його відправляють. А виростити хліб на сорок тисяч із лишком — це не абищо. Це треба вміти. Це теж чиєсь знання, рідкісне, як уміння Валі вчити читати, як уміння Ганса з двигуном. Хтось тут уміє хазяйнувати на землі так, що годує місто й ще лишається.