Глава 14

Глава 14

Дізнавач приходив ще двічі — чи тричі, я вже не лічив, бо лічити в тій кімнаті було нічого.

Він робив усе так, як обіцяв. Заходив у різний час — я не міг угадати, коли, бо часу не було, лампа горіла рівно, — заходив, коли я був найслабший, виснажений чеканням, спрагою, тишею. Сідав, ставив воду на свій бік стола, питав те саме й нове, спокійно, без натиску, і я тримався, віддавав дрібниці, беріг головне, і він ішов, не дотиснувши, лишаючи мене знов самого, ще на день, на два, на не-знаю-скільки. Час розмило остаточно. Я перестав вірити, що минув тиждень, — мені здавалося, що я сиджу тут місяці, що острів, яхта, дорога, дружина, донька — усе те було в іншому житті, давно, і вже майже не пам'яталося, яке воно на дотик. Так воно й працює. Невідомість і самотність стирають не таємницю — стирають тебе самого, доти, доки берегти таємницю стає нікому.

Я тримався тим, що повторював собі прості речі. Олька. Валя. Острів. М-А-МА. Я промовляв їх у тиші, щоб не забути, по кому тримаюся. І ще будував у голові схеми — рахував, складав те, що бачив дорогою сюди й що чув, як складав колись причини відмов у системах. Місто живе. Електрика. Порт. Виробництво, дим із труби. Каста однакових молодих із вимкненою емпатією. Бог, якого ніхто не пояснює. І те, що муляло найдужче, те, що я приніс із бази в Таранто й чого не міг прилаштувати: хтось роздягав флот, хтось збирав зброю світу, хтось великий і технологічний. І ось тепер, у цьому місті зі світлом і ладом, схема склалася сама. Це вони. Одеса. Хто ще міг би? Місто зі світлом, з виробництвом, з дисципліною, з флотом катерів — звісно, це вони роздягли той авіаносець, це вони збирають зброю, це вони — та сила, якої я боявся всю дорогу. Я сидів у карцері й думав, що потрапив у саме серце тієї сили, і від цієї думки острів здавався приреченим, бо як сховаєш острів від тих, хто має флот, інженерів і бачить, мабуть, усе.

А тоді одного разу — не знаю, на який день — двері відчинилися інакше. Не різко, не діловито, як заходив дізнавач. Спокійно. І зайшов не він, а двоє стражів, і один сказав майже лагідно:

— Уставай. Тебе чекають.

Зняли стяжку з ноги. Вивели.

І перше, що мене вдарило, — світло. Не лампа. Денне світло, з вікна в коридорі, сіре, звичайне, але після тієї рівної лампи воно різонуло так, що я зажмурився й мусив постояти, поки очі звикли. Денне світло. Отже там, за стінами, ще був день і ніч, ще йшов час, світ не зупинився, поки я сидів, — він просто йшов без мене.

Мене повели не назад, у глиб, а нагору, до інших коридорів — світліших, чистіших, людніших. І завели до кімнати, де була вода — справжня, у тазу, тепла, — і чистий одяг, складений на лаві, і той самий лагідний страж сказав: умийся, переберись. Я стояв над тим тазом, дивився на теплу воду, на чистий одяг, і розумів, що це теж прийом, що після карцеру теплу воду й чистий одяг тіло сприймає як милість, як добро, що мене готують до чогось, розм'якшують теплотою після того, як ламали холодом. Я розумів це. І все одно та тепла вода була така добра, що в мене защеміло в горлі, і я вмився, і перебрався, і відчув себе майже людиною, і саме цього вони й хотіли — щоб я відчув полегшення й був вдячний за нього, бо вдячна людина податливіша.

Привели мене до зовсім інших дверей — не залізних, дерев'яних, добрих, старих, з того світу. За ними була кімната, від якої я відвик так, що спершу не повірив очам.

Кабінет. Нормальний людський кабінет. Книжкові полиці вздовж стін — з книжками, справжніми, рядами, більше книжок, ніж я бачив за десять років в одному місці. Стіл, не голий допитний, а робочий, завалений паперами, картами, якимись зразками в скляних банках. Килим на підлозі. Лампа під зеленим абажуром. Крісла — м'які. І в одному з них, біля столу, сидів чоловік і пив чай зі склянки в підсклянникові, і коли я ввійшов, він підвівся й усміхнувся мені — широко, привітно, всім обличчям, живим обличчям, що рухалося, морщилося, світилося, — і після тих мертвих облич силовиків це живе усміхнене обличчя вдарило майже фізично.

— Боже мій, — сказав він, ідучи мені назустріч із простягнутою рукою. — Дорослий. Справжній дорослий, з власними зморшками, з власною сивиною. Ви не уявляєте, як рідко я це бачу. Заходьте, заходьте, сідайте. Ви ж ледь на ногах стоїте, вони вас там зовсім замучили, бандити. Сідайте.

Йому було за п'ятдесят. Огрядний — по-справжньому огрядний, що в цьому світі саме по собі дивина, бо тут ніхто не був ситий настільки, щоб гладшати, ніхто, крім того, хто має владу над їжею. М'яке обличчя, розумні очі за окулярами — справжніми окулярами, у яких одне скельце було тріснуте й склеєне, але окуляри, ціла рідкість. Сива борода, акуратна. Він узяв мою руку обома своїми, потиснув тепло, довго, дивлячись мені в очі з такою щирою привітністю, що я мало не повірив, мало не розслабився — і саме тому напружився, бо після карцеру щира привітність небезпечніша за будь-який допит.

— Сідайте, — повторив він, підводячи мене до м'якого крісла. — Чаю? У нас справжній чай, трав'яний, свій, з лиману, не та бурда. І їжте, їжте, ось. — На столику біля крісла вже стояло — хліб, справжній хліб, не коржі, а печений хліб, сир, щось м'ясне, фрукти. Багатство, якого я не бачив десять років. — Їжте, не соромтеся. Бачу ж, як вони вас тримали. Дикуни. Я їм казав — не можна так з дорослою людиною, але хіба вони слухають, у них одна метода на всіх.

Я сів. І я їв — не міг не їсти, тіло само потяглося до хліба, до сиру, до того, чого не було стільки років, і я ненавидів себе за це, за те, як легко тіло продається за теплу воду й печений хліб, але їв, бо був голодний по-справжньому, бо мене морили навмисне. А він сидів навпроти, дивився, як я їм, із доброзичливою усмішкою, і не квапив, давав мені наїстися, і це теж було частиною — нагодувати зголоднілого й стати в його очах тим, хто нагодував.

— Мене звати Каплан, — сказав він, коли я трохи вгамував голод. — Професор Каплан. Тут мене звуть просто Професор, хоч і не пам'ятають уже, що це слово значить. — Він усміхнувся з легким сумом. — Молодь думає, що це ім'я. Для них «професор» — як «бог», просто звук. А я ж колись справді був професор. Викладав. У тому житті. Ви, я бачу по очах, ще пам'ятаєте, що таке професор, що таке університет, лекції, студенти. Так?