Глава 13

Глава 13

Спершу вони просто лишили мене самого.

Не знаю, на скільки. Кімната, куди мене перевели, була глуха, без вікна — те, заґратоване, лишилось у першій, а ця стояла зовсім сліпа, з однією лампою під стелею, що горіла рівно й не гасла. Ні дня, ні ночі, ні годинника. Стілець, до якого мене прикували за щиколотку короткою стяжкою, стіл, друга лампа, поки вимкнена, спрямована мені в обличчя. І тиша. Я почав був рахувати секунди, щоб не загубити час, дійшов до тисячі, збився, почав знову, кинув. Лампа горіла рівно, і за тією рівністю час розчинявся — година, дві, я вже не міг сказати. Десь за стіною зрідка чулися кроки й далекі голоси, і це було гірше за тишу, бо щоразу я напружувався, чекав, що зайдуть, а вони не заходили, кроки стихали, і знову западала тиша, і знову лишалося саме чекання.

Хотілося пити. Не напоїли навмисне, лишили з сухим ротом, і що довше, то більше думалося про воду, а не про те, що казатиму. Я знав цей прийом — читав про таке в тому світі, у статтях, у книжках. Ізоляція, невизначеність, позбавлення простих речей, контроль над водою, теплом, часом. І знання не дуже помагало, бо знати, що тебе ламають очікуванням, і не ламатися — різні речі. Тіло не слухало голови. Тіло хотіло пити, хотіло знати, котра година, хотіло, щоб хтось нарешті зайшов, бо невідомість гризла гірше за будь-яке питання.

Поки сидів, я робив єдине, що міг, — будував те, що казатиму. Питатимуть про острів, про людей, про те, де це. І я знав, чого не можна сказати: координат. Точного місця. Щоденник у них, а в щоденнику острів описаний, люди описані — але координати самого острова? Я гарячково перебирав, що саме туди писав, і не міг згадати, чи виводив я цифри нашого острова. Молився, щоб ні. І будував версію.

Не брехню на порожньому місці — брехню не втримаєш, її ловлять. Зміщення. Канарські острови — архіпелаг, островів багато, за десять років я бував на кількох, знав їх, міг говорити про них правду, докладно, переконливо. Про інші острови, не про наш. Коли питатимуть, я говоритиму про Тенерифе, про Гран-Канарію, про великі острови, де нікого, — і це буде правда, бо я там був, я їх бачив. Наш острів — маленький, безіменний; я про нього не думатиму, його немає, є тільки великі острови, де нікого. Я вганяв це в себе, як учив колись напам'ять, доки воно не стало твердим, а лампа горіла рівно, і тиша точила, і час не йшов.

Коли вони нарешті зайшли, я вже не знав, скільки минуло, — багато, півдня, день. І зайшли саме тоді, коли я був виснажений чеканням і хотів пити так, що думав про воду більше, ніж про острів. Теж робота — зайти в потрібну мить, не раніше.

Їх було двоє. Один — той самий тип, що всі вони: за двадцять, нерухоме обличчя, однострій. Мовчки став біля дверей. Другий інший — старший трохи, може, під тридцять, із тим самим спокоєм, але погляд гостріший, чіпкіший. Не порожній, а уважний, той, що дивиться й рахує. Він ніс тацю, а на таці стояла склянка води. Поставив її на стіл, на свій бік, на відстані. Щоб я бачив.

— Пити хочеш, — сказав. Не питання. Сів навпроти, спокійно поклав руки на стіл. — Зараз поговоримо, і питимеш. Усе просто.

Я дивився на воду й мовчав.

— Я не страж і не вояк. Я розмовляю, це моя робота — розмовляти з людьми й розуміти, де правда. Цьому вчуся. — Він казав рівно, без хвастощів, як факт. — У нас мало хто вміє читати, ти бачив. Але дещо ми зберегли. Книжки. Я читав книжки про те, як розмовляти з людьми. Як людина влаштована всередині. Як вона бреше й коли. Вивчив. — Він подивився тим уважним поглядом. — Кажу тобі це наперед, чесно, бо так краще. Ти розумний, я бачу. Ти думатимеш, що сказати, що приховати. Хочу, щоб ти знав: я це бачитиму. Не тому що такий розумний — тому що вивчив, як це бачити. Тобі буде легше, якщо не гратимешся.

Я мовчав далі. Він не тиснув на мовчання — навпаки, дав йому повисіти, спокійно, наче часу в нього скільки завгодно, а в мене нема. І це було найгірше — його спокій. Ні злості, ні нетерпіння, ні насолоди владою, нічого людського, за що можна зачепитися. Просто робив роботу, методично, крок за кроком, як я колись налагоджував систему.

— Почнемо з простого. З того, що я й так знаю, щоб ти звик казати правду. Тебе звати?

— Андрій.

— Ти з України. Говориш українською.

— Так.

— Скільки років?

— Сорок.

Він кивав на кожне, не записував — запам'ятовував, дивився, як я відповідаю, як тримаю погляд, як дихаю. Будував базову лінію на простих питаннях, щоб мати з чим порівнювати, коли я збрешу. Я впізнавав кожен крок, і від того, що впізнавав, легше не ставало.

Тоді він кивнув тому, що при дверях, і той виніс і поставив на стіл прилад.

Старий. Я впізнав його одразу — поліграф, з тих, що були ще в тому світі: коробка з самописцями, перо, що креслить по паперовій стрічці, манжети, дроти. Не новий, латаний, але цілий, робочий. Хтось зберіг його, відновив, тримав на ходу, як ми тримали генератор. Тут зберегли не лише книжки про допит — зберегли й машину, що ловить брехню.

— Ти знаєш, що це, — сказав він. — Добре, не пояснюватиму. Дай руку.

Пручатися було безглуздо — той, при дверях, з автоматом, я прикутий за ногу. Я дав руку. Він застебнув манжету, прикріпив дроти — до пальців, на груди, — рухи звичні, робив це багато разів. Перо пішло по стрічці рівною хвилею: мій пульс, моє дихання, моя шкіра. Машина дивилася в мене туди, де я не мав влади, — у те, як тіло реагує раніше, ніж голова встигає вирішити.

І весь мій шанс був в одному, єдиному, що я знав про цю машину: вона ловить не брехню, а хвилювання від брехні. Реакцію тіла на те, що кажеш не те. А коли кажеш правду — тіло спокійне, перо рівне. Увесь шанс — говорити правду. Про інші острови.

— Розкажи про те, звідки ти приплив, — сказав він. — Спокійно, не поспішай. Острови. Які вони.

І я розповів. Про Тенерифе — велику гору, що піднімається з моря, про мертвий Санта-Крус, про порожні готелі вздовж берега, про темряву ночами, бо нікого нема. Я там був. Це була правда, і перо креслило рівно, бо я не брехав — я бачив ту гору, ходив тим мертвим містом колись, у перші роки. Я розповів про Гран-Канарію, про Лас-Пальмас, про марину — і тут голос мій на секунду дрогнув, бо Лас-Пальмас був справжній, був тим болем, мертвою мариною, тілами. Перо сіпнулось, і дізнавач нахилився до стрічки.