Глава 12

ГЛАВА 12

Мене везли на дні катера всю ніч, зв'язаного, і дивитися не було куди, крім як угору, на зорі.

Руки стягнули за спиною — не мотузкою, пластиковою стяжкою, заводською, цілою, з того світу. Я чомусь учепився думкою саме за неї: у них є заводські стяжки, не латані, не саморобні. Двоє сиділи наді мною з автоматами й мовчали. Я спробував заговорити, спитав українською, куди везуть, — і один з них подивився на мене згори вниз, довго, без жодного виразу, наче я був вантажем, що раптом подав голос, і нічого не відповів. Просто подивився й відвернувся. Ні злості, ні цікавості, ні навіть зневаги — нічого. Я замовк.

Двигун гудів рівно. Десь поряд, на буксирі, теліпалася моя яхта — я чув, як вона б'ється об хвилю інакше, ніж катер, важче, і це був найгірший звук тієї ночі. «Mar Azul», що пройшла зі мною океан, тепер ішла на чужому тросі, узята, як беруть здобич.

Перед світанком небо посіріло, і почав проступати берег. Спершу заграва. Я не повірив і підвів голову, скільки дозволяла стяжка. Заграва стояла на півночі, над берегом, — не пожежа, рівна, жовтувата, така, яку дає тільки одне. Електричне світло міста. Я не бачив такого десять років. На острові в нас було кілька годин від панелей, тьмяних, жовтих. А це світилося над цілим містом, рівно, потужно, аж відсвічувало в низьких хмарах.

Місто світла. Те, про що казали хлопці, яких ми ховали на острові. Воно існувало. Я дивився на ту заграву й не знав, що відчувати, бо саме до неї я й ішов — до доказу, що цивілізація вціліла, що десь горить світло. Мав би радіти. Не радів. Бо плив до того світла не гостем, а здобиччю, зі стягнутими руками, і це міняло все.

Коли розвиднілося зовсім, я побачив маяк — білий, високий, на краю довгого молу, що відгороджував гавань від моря. Старий, з того світу. Не світив тепер, удень, але стояв цілий, білий, і катери йшли просто на нього, у ворота між молами.

За маяком відкрився порт, і аж тоді я почав розуміти, куди потрапив.

Порт був живий. Не той живий, що на острові, — цей жив по-старому, по-справжньому. Біля причалів стояли судна не мертві, оброслі, як скрізь, а доглянуті, на ходу: катери, буксири, кілька великих корпусів, рибальські боти рядами. На причалах рухалися люди, багато людей, вантажили, носили. Один кран повертався, працював, піднімав щось із трюму. До мене долинули звуки, яких я не чув десять років, — гуркіт механізмів, голоси багатьох людей, металевий брязкіт роботи. Над одним зі складів ішов дим, не пожежа, рівний дим із труби, виробничий. Тут щось палили чи плавили.

А над усім цим, на пагорбі за портом, здіймалося місто. Велике. Будинки рядами вгору схилом, і частина з них світилася навіть удень тьмяними плямами у вікнах. Не руїна, заросла зеленню, як усі міста, що я проходив за дорогу. Живе місто — доглянуте не все, частина кварталів темна й заросла, але серцевина, ближче до порту й угору, жила: люди, світло, дим, рух.

Десятки тисяч людей. Полічити я не міг, але масштаб відчув одразу — це був не наш острів на кілька сотень. Справжнє місто. Цивілізація, до якої мене везли зі стягнутими за спиною руками.

Катер підійшов до причалу. Один зі стражів перерізав стяжку на ногах, руки лишив зв'язаними, і кивнув: уставай. Я встав, хитаючись після ночі на дні катера, і подивився на берег, на тих, хто чекав.

Зустрічали так, ніби чекали. Кілька озброєних, у тому самому однострої, що й на катерах, — не військова форма того світу, а щось своє, пошите чи перешите, але однакове, з нашивкою, якої я не розібрав. Лад. Це було перше, що вдарило: тут лад, однострій, дисципліна, не зграя — структура.

Старший підійшов, оглянув мене згори вниз порожнім поглядом. Подивився на руки, на одяг, на обличчя. Обійшов довкола. Мовчав.

Я роздивлявся його у відповідь, бо більше не лишалося чого. Молодий, років двадцять три, двадцять п'ять. Міцний. І щось у ньому було не так — не одразу я це назвав, а тоді назвав: нерухоме обличчя. Не суворе — нерухоме. Очі дивилися, реєстрували, оцінювали, а на обличчі не ворушилося нічого, жодної з тих дрібних мімічних змін, що весь час ідуть по живому обличчю, навіть коли людина мовчить. Він дивився на мене, як дивиться камера. І це було страшніше за будь-яку злість.

— Дорослий, — сказав він. Не мені — комусь поряд, констатуючи. Голос рівний, без інтонації. — Справжній дорослий. З моря. — Знову обійшов. — Звідки?

— З островів. Канарські острови, на заході. Дуже далеко.

Він не зреагував на «дуже далеко». Не здивувався, не спитав, де це. Просто зареєстрував.

— Сам?

— Сам.

— Навіщо?

Я помовчав секунду, добираючи, бо ще не розумів, з ким говорю.

— Шукав людей. Думав, чи лишився хтось живий. Виявилось — лишився.

Він подивився ще, і прочитати в ньому не вдавалося нічого — повірив, не повірив, байдуже. А тоді сказав стражам щось коротке, діловите, і двоє узяли мене попід руки й повели з причалу в місто, а старший рушив позаду, і спиною я відчував його погляд.

Я обернувся раз — на яхту. Її вже відвели до причалу, кілька людей лазили по ній, виносили моє майно на берег, складали. Хтось крутив у руках мій автомат. Хтось тримав зошит. Щоденник — темну обкладинку в чужих руках я впізнав здалеку, і всередині все стислося, але вдіяти я не міг нічого: руки зв'язані, мене вели, і яхта з усім моїм лишалася позаду.

Місто зблизька було лад і несвобода в одному, і це читалося, поки мене вели вулицями вгору.

Вулиці прибрані — не вилизані, але без того десятирічного завалу й заростання, що скрізь. Будинки в серцевині доглянуті: вікна засклені чи забиті рівно, двері цілі, на стінах не дикунські знаки, а нормальні написи фарбою, по-діловому — номери, стрілки, позначення кварталів. По стовпах ішов справжній електричний провід, полатаний, але цілий, і тягнувся до тих будинків, що світилися. Хтось протягнув мережу й тримав її.

І скрізь були люди. Коли я почав вдивлятися, устрій склався сам, без жодних пояснень, просто з того, кого я бачив.