Глава 11

Глава 11

Від Таранто до Кіпру я йшов найдовше за всю дорогу — через усе східне Середземне, повз Грецію, повз острови, яких я не лічив, тижні відкритої води, і це були тижні, коли я найбільше відчув, як змінююся.

Я говорив до дозиметра. Це смішно записати, але так було: я лишився такий самотній, що почав говорити не лише сам із собою, а й до приладу, що лежав біля штурвала, — звіряв з ним курс, питав його, бурчав на нього. Дозиметр мовчав, стрілка стояла на фоні, і це мовчання було добре, бо означало: тут чисто, живи далі. Я звик до нього, як звикають до пса. Він став мені за товариша в тій порожнечі, де товаришів не було.

Бо світ ближче до сходу ставав дедалі мертвішим. Я це бачив із кожним тижнем. На заході, в Іспанії, в Італії, була бодай дика, страшна, але присутність — дим за пагорбом, кістки на молі, хлопці з ножами, сліди громад. А що далі на схід, то порожніше. Острови Греції проходили повз мене мовчазні, без жодного диму, без жодного руху. Береги стояли голі. Я вже не боявся берега так, як боявся в Італії, бо тут ніби й не було кого боятися — тут була тиша глибша за смерть, тиша місця, звідки пішло навіть здичавіле життя. Я не розумів чому. Захід був мертвий, але живий по-своєму, дикий. Схід був мертвий по-справжньому, дочиста. І я йшов у цю дочисту мертвоту, і вона тиснула гірше за будь-яку небезпеку.

Кіпр я побачив на горизонті надвечір — гори острова, що піднімаються з моря на сході Середземного, останній великий клапоть землі перед поворотом на північ, до Босфору. Я хотів зайти туди по воду й перепочити перед останнім кидком. Я підходив з півночі, до північного берега, де колись була, як я знав із карт, турецька частина острова, менші міста, тихіші місця.

І коли до берега лишалось іще багато миль, дозиметр заговорив.

Він не закричав — у нього не було чим кричати, це був старий військовий прилад без сирени. Він просто почав клацати.

Я почув це не одразу — за шумом вітру й води, — а коли почув, не повірив. Сухе, рідке клацання, що йшло від приладу біля штурвала. Я взяв його в руки. Стрілка, що тижні стояла на фоні, на самому початку шкали, тепер відійшла. Не до позначки небезпеки ще, але відчутно, ясно, далеко від нуля. І клацання частішало, поки я тримав курс на берег, — що ближче до Кіпру, то частіше.

Я зупинив яхту. Спустив вітрила, став. І взяв бінокль.

Берег північного Кіпру в бінокль був не такий, як усі мертві береги, що я бачив. Ті заростали — зелень брала своє, джунглі ковтали міста. А цей не заріс. Я водив біноклем по узбережжю й бачив те саме, що бачив у Таранто на тих пагорбах, тільки в незмірно більшому масштабі: випалена земля. Не клапоть — кілометри. Ціле узбережжя, скільки бачив бінокль, стояло сіро-буре, голе, мертве, без зелені, без життя, з обрисами міст, що не лежали в руїнах хаосу, а були ніби стерті, сплавлені, продавлені. А в глибині острова, за прибережними пагорбами, я розгледів те, від чого опустив бінокль: величезна западина, ніби в землю вдавили розпечений кулак, і від неї на всі боки — та сама картина повалу, спустошення, тільки в масштабі, поряд з яким Таранто був подряпиною.

Тут була не мала бомба. Тут було щось зовсім інше. Я тримав дозиметр, що клацав дедалі частіше що ближче до берега, і складав, тепер уже знаючи, як складати, навчений Таранто. У Таранто була мала чиста тактична бомба — випалила пляму, повалила, і за десять років радіація спала до фону, дозиметр мовчав. А тут, на Кіпрі, за ті самі десять років, радіація не спала. Прилад клацав за милі від берега. Отже тут ударило щось набагато більше, набагато брудніше — стратегічне, потужне, з тих, що лишають отруту на десятиліття. Хтось поклав на цей острів справжній ядерний удар, великий, і земля досі світила, досі вбивала, через десять років.

Я знав із карт, що було на півдні цього острова, на тому краю, який я не бачив, але звідки, певно, і йшла найбільша отрута: британська військова база. Велика. Аеродром, з якого літали бомбити пів світу, плацдарм на самому краю Середземного, біля Близького Сходу. Першорядна ціль. Якщо в ту божевільну добу хтось бив по військових цілях регіону — ця база була з перших у списку. І по ній, видно, не пошкодували заряду.

Я не пішов до берега. Я навіть не наблизився більше — стояв там, де став, дивлячись на мертвий світний острів, на западину від кулака в глибині, слухаючи, як клацає прилад, і відчуваючи той холод, що йшов не від радіації, бо радіацію не відчуєш, а від розуміння. Тут я підійшов би й зійшов би, якби не дозиметр. Я зійшов би по воду на цей берег, ходив би цією землею, пив би цю воду — і помер би, повільно, через тижні, не розуміючи чому, як помирали в Малазі ті, хто не знав. Дозиметр, який я виніс із Таранто, той єдиний жалюгідний трофей із цілої гори заліза, — він щойно врятував мені життя. Прилад. Знання, упаковане в прилад. Не сила. Знову не сила. Якби я був дужчий, швидший, краще озброєний — це нічого не дало б проти невидимого. А прилад на сто грамів, який каже «не йди туди», — дав усе.

Я розвернув яхту від Кіпру й пішов геть від мертвого острова, на північ, до Босфору, не набравши тут ні краплі води. Воду знайду деінде. Краще спрага, ніж те, що клацає в приладі.

Записав Ользі того вечора, відійшовши далеко: «Олю. Сьогодні прилад, що я взяв на тій базі, врятував мені життя. Я підходив до острова Кіпр, хотів зійти по воду. А прилад почав клацати — це означає невидима отрута, радіація, та сама, що я боявся в одному місті раніше. На тому острові колись вибухнула велика ядерна бомба, велика й брудна, не така, як у Таранто, і отрута там досі, через десять років. Я не зійшов. Я б помер, якби зійшов, доню, повільно й не розуміючи чому. А прилад сказав мені — не йди. Запам'ятай назавжди: іноді життя рятує не сила й не зброя, а маленька проста річ, яка просто знає більше за тебе. Бери з собою знання, доню. Завжди бери знання. Воно важить сто грамів і рятує там, де сила безпорадна».

Босфор я проходив на світанку, бо вирішив, що темрява гірша за видимість: уночі я не побачу ні берега, ні того, що на ньому, а вдень хоч бачитиму, звідки прийде біда. Я помилявся й не помилявся водночас. Удень я справді бачив. Але бачити — не означає вціліти.