Глава 10

Глава 10

Я йшов на Таранто три дні від Лаціо — униз тірренським берегом, повз носок Калабрії, у Іонічне море, у глибоку затоку, що врізається в підбор італійського чобота. Я не планував туди заходити. Я взагалі обходив усе велике, надто після Малаги, після того містечка. Але Таранто я обійти не міг, бо туди вів мій курс на схід, і ще тому, що я знав, не з карти навіть, а з тих часів, коли цікавився такими речами: Таранто — це головна військова база італійського флоту. А мені, після стрілки на стіні лайнера, після всього, що складалось у скриньку незрозумілого, треба було побачити, що сталося з військовими цього мертвого світу. Бо військові — це останні, хто тримається, коли все падає. І те, як упали вони, сказало б мені більше за все.

Я підійшов до затоки надвечір і став на якір далеко від берега, дивитися. І те, що я побачив у бінокль, змусило мене простояти так до темряви, не сходячи з місця.

Кораблі.

Десятки кораблів. Сірі, військові, великі, малі, вишикувані вздовж причалів великої зовнішньої акваторії, тієї, що відкрита морю. Есмінці, фрегати, щось менше, щось зовсім велике, чого я не міг розібрати здалеку. І над усім, найбільший, з рівною плоскою палубою на всю довжину, — авіаносець. Я впізнав його за обрисом, хоч ніколи не бачив наживо: пласка злітна палуба, надбудова збоку, трамплін на носі. Авіаносець, флагман, найбільше, що було в цього флоту.

Десятки бойових кораблів стояли біля причалів мертвої бази, сірі проти вечірнього неба, нерухомі. І знову, як із лайнерами, я не одразу зрозумів, що мене муляє в цій картині, — відчув раніше, ніж зрозумів. Щось було не так. Щось було надто акуратно. Я не міг сказати що. Я вирішив, що зрозумію зблизька, і ліг спати на якорі далеко від берега, не наважуючись підійти в темряві.

Уранці я підійшов і обходив базу по воді, повільно, перш ніж зважитись на щось більше.

Зблизька кораблі були мертві, як усе, — поіржавілі, з патьоками, обвислі, з зеленою бородою водоростей по ватерлінії, з пташиним послідом на надбудовах. Десять років без людини зробили з бойового флоту цвинтар заліза. Але я обходив їх і вчитувався, як навчився вчитуватись у лайнери, і те, що я читав, було інше, ніж усе, що я бачив досі.

Кораблі стояли пришвартовані правильно. Не дрейфуючі, не затоплені, не зірвані з кінців — пришвартовані, кожен на своє місце, носами як належить, кінці заведені на палі, хоч кінці ці вже й перегнили. Хтось ставив їх сюди не в паніці. Хтось швартував їх по-флотськи, акуратно, як ставлять кораблі, коли йдуть із них надовго й хочуть, щоб вони лишилися цілі.

І ще. На частині кораблів — не на всіх, але на багатьох — палуби були вкриті. Я бачив у бінокль: гармати, антени, чутливе обладнання — обтягнуте чохлами, брезентом, чимось сірим, прив'язане, законсервоване. Чохли давно зотліли, повисли клаптями, але вони були, їх наклали. Хтось не просто пришвартував ці кораблі — хтось їх законсервував. Заглушив, укрив, підготував до довгого зберігання. Так роблять не тоді, коли тікають. Так роблять, коли йдуть, але збираються вернутись. Коли вірять, що це тимчасово.

Я зупинив яхту й сидів, дивлячись на ці вкриті чохлами гармати, на ці акуратні кінці, і вперше від лайнерів відчув той самий холодок. Бо лайнери — це цивільні, що вижили й пішли. А це — військові. Військові, що в перші дні катастрофи, коли весь світ валився, не розбіглися, не кинули все, а привели флот до бази, пришвартували по-флотськи, законсервували й пішли — організовано, з дисципліною, зберігаючи, що могли, ніби вірили, що повернуться й це знадобиться. Десь діяла дисципліна. Десь, у ті перші страшні дні, лишалися люди в формі, що виконували накази, рятували не себе, а флот.

Я вирішив зійти. Я мусив побачити це зсередини.

Перші два дні я лазив базою й кораблями, і кожна година додавала до картини щось, від чого вона ставала дедалі дивнішою.

Я зійшов обережно — лишив яхту на якорі осторонь, носом на вихід, узяв зброю, ліхтар. Піднявся на перший корабель, есмінець чи фрегат, по спущеному трапу — і знов цей знак, трап спущений зсередини, акуратно, не обірваний.

Усередині був порядок. Не життя — порядку життя там не було десять років, — а порядок залишення. Каюти прибрані. Койки застелені або згорнуті. У кают-компанії стільці засунуті під стіл. На камбузі посуд складений у гнізда, як складають перед виходом у море, щоб не бився на хвилі. Зброя в зброярні — я знайшов зброярню — вийнята, забрана, але стелажі лишилися цілі, з табличками, з номерами, не розгромлені, а спустошені по-військовому, під розпис, певно, як і належить. Хтось ішов із цього корабля не тікаючи. Хтось ішов, виконуючи процедуру залишення, по пунктах, як учили.

І скрізь — скрізь, де я ходив, — те саме відчуття, від якого волосся ворушилося дедалі більше: тут не було хаосу. У мертвому світі хаос усюди — у Малазі, у тих містечках, на лайнерах навіть, хоч там був лад громади, не військових. А тут був лад зовсім іншого роду — холодний, процедурний, дисциплінований лад людей у формі, що до останньої хвилини робили те, що мусили, а тоді пішли, лишивши все так, ніби збиралися вернутись.

Я записав Ользі того вечора: «Олю, я на військовій базі. Тут десятки бойових кораблів, цілий флот, мертвий. Але слухай, що дивно: тут усе акуратно. Військові не повтікали звідси, як тікали з міст. Вони все поскладали, законсервували, прибрали й пішли по-військовому, ніби вірили, що вернуться. Десь у ті страшні перші дні тут лишалися люди, які тримали дисципліну до кінця. Мені від цього дивно. І трохи лячно, сам не знаю чому».

Я ще не знав чому. Я дізнаюсь на третій день, коли почну бачити не те, що військові лишили, а те, що з кораблів зникло.

Третій день почався з гармати, якої не було.

Я обходив черговий корабель — більший, есмінець, з тих, що ближче до авіаносця, — і дійшов до носа, де на таких кораблях стоїть носова артилерійська установка, башта з гарматою. Я бачив такі башти на інших кораблях бази, законсервовані під чохлами. А тут її не було. На її місці — голий барбет, кругла основа, обрізані кабелі й гідравліка, акуратні сліди різання, болти викручені або зрізані. Башту зняли. Цілу артилерійську башту, багатотонну, зрізали з палуби й кудись поділи.