Глава 9

Глава 9

Я побачив їх на третій день після того містечка, надвечір, з-за мису, і спершу не повірив очам.

Вони стояли в кількох милях від берега Лаціо — величезні, білі, нерухомі. Я нарахував чотири. Круїзні лайнери, з тих плавучих міст, що возили колись по десять тисяч душ зразу, з палубами в двадцять поверхів, з басейнами на дахах. Чотири такі судна стояли на рейді, вишикувані майже рядком, на якорях, носами проти течії, як ставлять судна, що чекають заходу в порт. За ними, далі, на березі, сіріла Чивітавеккія — порт Рима, той, куди ці лайнери, певно, і йшли в той день, коли світ скінчився.

Я приспустив вітрила й довго дивився в бінокль, тримаючись на відстані. Перше, що я шукав, — рух. Дим, постаті на палубах, вогонь, білизну, розвішану сушитись, будь-що живе. Я дивився довго, доки сонце не сіло. Нічого не рухалось. Білі стіни бортів, темні провали вікон, поіржавілі патьоки з-під шпігатів, обвисла зелень водоростей по ватерлінії. Мертві. Чотири мертві білі гори на тихій вечірній воді.

Але мертві не так, як мертве було те містечко. Я не одразу зрозумів, чим саме інакше, — відчув раніше, ніж зрозумів. Лайнери стояли надто правильно. Носами проти течії, рівним рядком, на однаковій відстані один від одного. Судно, кинуте в паніці, так не стане. Судно, з якого тікають, коли всі мруть, дрейфує, сідає на мілину, валиться лагом. А ці стояли так, ніби хтось поставив їх тут навмисне, акуратно, кожне на свій якір, і пішов.

Я став на якір поодаль, на ніч. Завтра, вирішив я, підійду ближче. Завтра подивлюся.

Уранці я обійшов на яхті найближчий лайнер по колу, повільно, роздивляючись, перш ніж лізти на борт.

Зблизька він був ще більший — стіна заліза, що йшла вгору на висоту доброго пагорба, уся в патьоках іржі, з рядами балконів, з яких звисала засохла зелень кімнатних рослин, винесених колись пасажирами на сонце. Назва на борту облізла, я не розібрав. Але я розібрав інше, обходячи корму, і це інше змусило мене зупинити яхту й дивитися довго.

Шлюпбалки були порожні.

По бортах лайнера, рядами, висять рятувальні шлюпки — великі, помаранчеві, закриті, кожна на свою сотню людей, на спеціальних кранах-балках, готові спуститися. Я бачив такі сотні разів на картинках, на справжніх суднах у портах. На цьому лайнері шлюпок не було. Не частини — жодної. Усі балки стирчали порожні, опущені, з обірваними чи акуратно відданими талями. Сто шлюпок, може, більше, — і всі зняті, спущені, кудись подіті.

Судно, що тоне в паніці, спускає шлюпки абияк — частину, криво, кілька перевертаються, кілька лишаються, бо не встигли. А тут не лишилось жодної, і балки висіли рівно, опущені по черзі, не в хаосі. Хтось зняв усі шлюпки. По порядку. Не рятуючись — а евакуюючись організовано, спокійно, до останньої.

Я не став робити висновків з палуби. Я хотів побачити зсередини. Я підвів яхту до місця, де з борту звисав трап — не штатний, а саморобний, із зав'язаних мотузок і дощок, спущений кимось ізсередини вниз, до самої води, явно для того, щоб сходити й підніматися багато разів. Хто спускає такий трап? Той, хто живе на борту довго й мусить раз у раз спускатися до води.

Я закріпив яхту, перевірив пістолет, узяв ліхтар — усередині буде темно — і поліз угору тим хитким мотузяним трапом, на борт мертвого плавучого міста.

Палуба зустріла мене тишею й запустінням, але запустінням дивним, у яке я почав вчитуватись, як у текст.

Я виліз біля басейну — великого, на верхній прогулянковій палубі, тепер порожнього, з калюжею чорної дощової води на дні й засохлим листям. Шезлонги стояли вряд — не розкидані, як буває, коли тікають, а складені, стягнуті докупи, частина перевернута й зсунута до борту, ніби хтось колись розчищав місце. Я пішов уздовж палуби, і під ногами рипіло, і вітер тягнув крізь розбиті десь вікна, і я читав те, що бачив.

Біля стіни, під навісом, де колись був бар, стояли ящики. Порожні. Я підійшов — бляшанки. Консервні бляшанки, гори, сотні, тисячі, складені не як сміття, а ряд до ряду, акуратно, в ящики й уздовж стіни. Хтось не просто їв консерви — хтось збирав порожню тару, складав її, наче рахував. Я підняв одну. Іржава наскрізь, давня. Поряд — бутлі з-під води, теж порожні, теж складені. Сліди довгого, ощадливого, упорядкованого життя. Не паніки. Господарства.

Я зайшов усередину, в напівтемряву коридорів. Ліхтар вихоплював двері кают — і тут я зупинився, бо те, що я побачив, нарешті склало картину, від якої мені стало й тепло, і моторошно.

Двері кают були зняті. Не виламані — зняті, акуратно, з петель, і кудись подіті. У перших каютах, куди я зазирнув, не було нічого з того, що буває в каютах, — ні матраців, ні білизни, ні фіранок, ні дзеркал. Голі стіни, голі полиці. Я пройшов далі, до великого салону — і там зрозумів куди. Матраци були тут. Десятки, сотні матраців, стягнутих з усіх кают в один великий зал, складених рядами на підлозі, — спільна спальня. Люди стягли матраци в одне місце й спали разом, гуртом, в одному залі, який легше зігріти, легше боронити, легше тримати вкупі. Як ми на острові, де всі діти разом, як завжди роблять ті, кого лишилось мало й кому страшно поодинці.

Я ходив тим лайнером пів дня й читав його, як читають літопис. Камбуз — величезний, корабельний, з рядами плит, — обдертий: зняли все, що можна відкрутити, казани, ножі, листи металу. Комори — порожні, виметені дочиста, до останньої крупинки, але не розгромлені, а саме спустошені методично, з полицями, що лишилися цілі. Медпункт — і там порожні шафи, але знов не розбиті, а відкриті ключем і випорожнені, забрано все до бинта. Майстерня екіпажу — і звідти зник інструмент, увесь, акуратно, гачки на стіні лишились, а інструменту нема.

Це не мародери. Мародер хапає, ламає, лишає безлад. А тут усе було зняте, зібране, винесене — по-господарськи, тими, хто знав ціну кожній речі й забирав її з собою, ідучи. Хтось прожив на цих лайнерах довго — тижні, може, місяці, — спав гуртом у салонах, їв консерви й рахував порожню тару, тримав лад. А тоді спустив усі шлюпки, навантажив у них усе, що можна відкрутити, відірвати, винести, — і пішов. Організовано. Усі разом. Лишивши порожні балки й голі каюти й гори порожніх бляшанок як єдиний запис про те, що тут було.