Глава 8

Глава 8

Шторм забрав воду, а я зрозумів це аж за два дні.

Уночі, коли мене тричі накривало хвилею поверх палуби, я думав тільки про те, щоб утриматися. Я не думав про каністри, принайтовані на палубі під брезентом. А їх зірвало. Дві змило за борт, я не помітив коли. Третю розбило об релінг. Знайшов я це, коли відійшов після шторму, поліз перевіряти запас — і побачив обірвані найтови й порожнечу там, де стояли три повні.

Я перерахував те, що лишилось у баках. Тричі перерахував. На день, може, півтора, за найжорсткішої норми. А я був посеред відкритої води між Сицилією й материком. До острова — тиждень, не дійду. Далі без води — теж не дійду. Людина без води не живе довше трьох днів, а я працював, потів, мені треба було більше.

Лишався берег. Той самий італійський берег, який я обходив, бо боявся. Тепер боятися було нема коли.

Я підійшов до тірренського узбережжя південніше Лаціо, де гори спускаються до моря, а в розпадинах туляться містечка. Вибрав маленьке — без диму в бінокль, без руху на березі. Бухточка, мол, десяток будинків на схилі, дзвіниця.

Яхту лишив на якорі за сотню метрів від молу, носом на вихід із бухти, щоб вискочити швидко, якщо що. Спустив надувний катер. І тут, спускаючи його, зробив те, чого не помітив тоді й що згадав потім, коли стало пізно: не пристебнув страхувальний лінь від мотора до транця. Завжди пристібав. Це одна з тих дрібниць, які робиш не думаючи, поки одного разу в поспіху не зробиш. Я поспішав. Горіло з водою. Я кинув каністри в катер, узяв рушницю за спину, пістолет на пояс, ніж — і пішов до берега, відчуваючи спиною яхту, що гойдалася за сотню метрів.

Берег був як усі: зарослий, тихий, мертвий на вигляд. Перевернуті столики кав'ярні біля молу, вилинялі парасолі. Бугенвілея заплела пів вулиці. Я пішов угору вузькою вуличкою, шукаючи воду, і слухав.

Тиша в мертвому містечку — особлива. Вона не порожня. У ній є вітер у вікнах, рип віконниці десь, шелест сухого листя по бруківці. І ти вслухаєшся в неї, відсіюючи ці звуки, шукаючи інший — той, якого не має бути. Я йшов повільно, зупинявся, слухав. Раз мені здалося, що шурхнуло вгорі, у вікні, — я завмер, навів туди погляд, простояв довго. Нічого. Кіт, може. Птах. Я пішов далі, але тепер уже з пістолетом у руці, не за поясом.

Цистерну я знайшов за церквою — стара, кам'яна, збирала колись дощ із даху по жолобах. Вода стояла темна, але чиста на вигляд і запах, дощова, питна після кип'ятіння. Я став на коліно, занурив каністру. Вона наповнювалась повільно, з булькотом, і я слухав цей булькіт, і дивився на воду, і на ці кілька секунд — на ці кілька клятих секунд — перестав слухати все інше.

Я почув їх, коли вони були вже близько. Не кроки — подих, шурхіт.

Я обернувся, ще на коліні. Троє. Підлітки. Старшому років п'ятнадцять, худі, чорні від бруду, дикі. У старшого ніж — довгий, кухонний колись, темний. У другого обрізок труби. Третій позаду з каменем. Вони не кричали, не вимагали. Розходились, щоб узяти мене з трьох боків, мовчки, діловито — як беруть здобич, яку брали не раз.

Між мною і рушницею за спиною був старший із ножем. Пістолет був у руці.

Я не думав. Старший кинувся — з ножем, не зупиняючись, бо в його світі хто вагається, той гине. Я вистрілив. В упор майже. Постріл ударив по вухах у тиші, хлопець упав одразу, важко, ніж дзвякнув об камінь. Двоє інших завмерли на півкроці. Я навів пістолет на них. Вони подивилися на старшого, що лежав, на мене — і кинулись геть, безшумно, миттєво, розчинились між будинками.

Лишився я. І тіло за два кроки.

Я підійшов. Він лежав на спині, і коли оскал зійшов, це було просто обличчя дитини — худе, з рідкою порослю над губою, якій ще тільки належало стати вусами. Чотирнадцять, п'ятнадцять. Я стояв над ним секунду, дві. А тоді відтягнув його до стіни, в тінь, поклав рівно, склав руки. Не знаю навіщо. Часу не було. Я зробив це швидко й пішов.

І ось тут почалося те, що мене мало не вбило, — не ніж, а власний поспіх.

Двоє втекли. Двоє знали це містечко, знали, де решта, якщо є решта, а на молі тих берегів я бачив обгризені кістки й розумів, що решта, найпевніше, є. Я мусив зникнути, поки вони не привели більше. Я майже біг униз до молу з каністрами, що відтягували руки, з пістолетом, з рушницею, що билася об спину, озираючись, чекаючи каменя чи стріли. Скинув каністри в катер, скочив сам, відштовхнувся від молу, рвонув шнур стартера.

Мотор схопився з першого ривка — і я дав газ одразу, повний, рвучко, бо горіло, бо спина чекала удару, бо я хотів за секунду опинитися за тих сто метрів на яхті.

Цього він і не пробачив.

Мотор на струбцинах, не застрахований лінем — той самий лінь, який я не пристебнув, спускаючи катер, — від різкого ривка газу сіпнувся, підскочив, зіскочив зі струбцин і пішов за борт. Я навіть схопити не встиг — рука метнулась, упіймала порожнечу, де щойно був мотор, а він уже тонув, важкий, швидкий, у темну воду, і за дві секунди його не було. Глибина там — метрів двадцять. Не дістати. Не пірнути.

Я лишився посеред бухти, у надувному катері без мотора, за вісімдесят метрів від яхти, а позаду — берег, з якого ось-ось могли вийти ті двоє з підмогою.

Весла були. Я завжди вожу весла — це теж правило, бо мотор може здохнути. Я схопив їх і погріб, як не гріб ніколи в житті, спиною до яхти, обличчям до берега, щоб бачити, звідки прийде небезпека. Вісімдесят метрів. Кожен гребок здавався вічністю, катер ішов повільно, важко, з каністрами й людиною, і весь цей час я дивився на мертвий берег, на ту вуличку, з якої вибіг, і чекав, що там з'являться постаті. Вони не з'явились. Може, ті двоє ще не знайшли своїх. Може, своїх і не було. Я доти не знав і вже не дізнаюсь. Я догріб до яхти, кинув каністри на борт, заліз сам, підняв катер, вибрав якір руками, бо на електрику часу не було, поставив стаксель і вийшов із бухти на вітрі, не дихаючи, доки мол не лишився далеко за кормою.