Глава 7

Глава 7

Гібралтар я проходив удруге за два місяці, і це було дивне відчуття — іти знайомою водою в незнайому дорогу.

Першого разу, до Малаги, я проходив протоку з Маркосом і Дієго, утрьох, і вона була для нас відкриттям. Тепер я знав усе наперед. Знав, що Атлантика вічно перетікає в Середземне поверхневим струменем і несе мене два-три вузли понад вітер, тож півсправи робить за мене. Знав, що в Тарифі, у найвужчому місці, вітер прискорюється, протиснутий між Європою й Африкою, і треба зарифитись завчасно. Я зарифився завчасно, проскочив звуження, попустив за ним — діловито, майже без думки, як роблять знайому роботу. Протока, що першого разу тримала в напрузі, тепер була просто воротами, які я вже відчиняв.

Але за тими ворітьми все було інакше. Першого разу зі мною були хлопці — було з ким мовчати, чиє дихання чути вночі, кому передати штурвал. Тепер не було нікого. І щойно за Гібралтаром відкрилося Середземне, я по-справжньому відчув те, до чого готувався і до чого, виявляється, підготуватись не можна: я сам.

Я думав, що вмію бути сам. Десять років тому я перейшов Атлантику — але не сам, з Валею, з Олькою на руках, і навіть у найгірші дні дрейфу нас було троє, було чиє дихання чути вночі. Тепер не було нікого. Я стояв вахту, і нікому було мене змінити. Я їв, і нікому було сказати «знову та сама риба». Я бачив дельфінів на світанку — диких, що йшли під форштевнем, як ті, на яких показувала чотирирічна Олька, — і обертався сказати «дивись», і не було кому. Самотність у морі — це не сум. Це фізична річ, як спрага. Вона починається в горлі й розходиться тілом, і до неї звикаєш, як до постійного болю: не минає, але вчишся нести.

Найгірше — вахти. Одному не можна спати по-справжньому. Я навчився спати, як сплять одинокі мореплавці, — уривками, по двадцять-тридцять хвилин, прокидаючись від будильника, який я зробив із Гансового годинника, виглядаючи, чи нема чого попереду, чи не змінився вітер, і знов лягаючи на ті самі двадцять хвилин. На третій день я був як п'яний від недосипу. На п'ятий тіло пристосувалося — вимкнуло ту частину себе, що хотіла спати по-людськи, і я ввійшов у той дивний стан напівсну-напівчування, у якому одинокі моряки живуть тижнями. Я бачив речі краєм ока, яких не було. Говорив уголос сам із собою, щоб чути голос. А ввечері, коли яхта йшла стабільно й можна було віддати стерно на самокермування, я діставав щоденник і писав.

Щоденник я завів першого ж вечора, і завів не як судновий журнал — той я вів окремо, з координатами й вітром. Щоденник я писав Ользі.

«Олю, — писав я при світлі ліхтарика, у хитавиці. — Ти просила розказати все про той світ, коли вернуся. Я боюся забути дрібниці, тому записую одразу, тобі. Сьогодні бачив дельфінів, трьох, точно таких, як ті на Карибах, коли тобі було чотири. Ти, певно, не пам'ятаєш. Вода тут темніша, ніж біля острова, бо глибше. Берег праворуч увесь час, гори, міста — і всі мертві, жодного вогню вночі…»

Я писав їй усе — що бачив, які миси проходив, як вони звуться на карті. Писав, ніби говорив із нею, і це рятувало від самотності краще за будь-що, бо поки я писав, вона була ніби поряд, чотирнадцятирічна, з тим виразом, коли хоче знати все. Я був детальний, бо я завжди детальний, — занотовував координати гарних бухт, де є прісна вода, скільки днів ходу між чим. Усе, що могло б їй колись знадобитись, якби вона теж пішла цим шляхом. Я думав, що готую їй карту світу. Я писав доньці й не думав ні про що інше.

Знайому воду — той відрізок, що вже пройшов до Малаги, — я минув швидко, не зупиняючись, бо знав його й знав, що там порожньо. А за Малагою, далі на схід, почалося нове: береги, яких я ще не бачив, води, якими ще не йшов. І Середземне показало, що воно теж стало диким.

Орки прийшли на третій день за Малагою, у відкритій воді, далеко від берега.

Я побачив плавці перше, ніж вони підійшли, — високі чорні плавці, що різали воду, ідучи на мене прямо, не як дельфіни, з цікавості, а як ідуть на здобич. Косатки. Чотири чи п'ять, великі. І я згадав те, що читав ще до кінця світу: як у ці роки, у ці води, орки почали нападати на яхти, бити по кермах, ніхто не знав чому. Тоді їх стримувало, що людей багато, суден багато. А тепер десять років тут не ходив майже ніхто. Орки розплодилися, осміліли, і яхта стала для них або іграшкою, або ворогом.

Перший удар струсонув усю яхту — глухий важкий поштовх знизу, у кермо, так що штурвал вирвало мені з рук і крутнуло. Я вхопив, утримав. Друга вдарила з іншого боку. Я відчув, як кермо піддається, як щось хрустить, — вони били саме по кермі, точно, знаючи, де яхта стане безпорадна, як стала італійська яхта без щогли.

Чим відбитися від п'ятитонних звірів, я не мав. Стріляти — божевілля: розлютив би й пробив би власний борт рикошетом. Я зробив єдине, що знав із тих давніх застережень: скинув швидкість, спустив вітрила, заглушив усе, зупинив яхту й завмер. Орки б'ють по тому, що рухається, по перу керма на ходу; зупини яхту, перестань ворушити кермом, стань мертвий у воді, нецікавий — і вони втратять інтерес. Я стояв, тримаючи кермо нерухомо, обливаючись потом, і дивився, як чорні плавці кружляють, як величезні тіні проходять під самим корпусом, незмірно сильніші за мене й мою яхту. Одна виставила голову за кілька метрів — біла пляма над оком, чорне око подивилося на мене, як колись дельфін на Карибах, тільки це був не дельфін, це було те, що могло розламати мою яхту, як я ламаю суху галузку, і вирішувало зараз, чи робити це.

Не знаю, скільки я так стояв. Може, пів години. Вони ще двічі штовхнули кермо — ліниво вже, без сили, перевіряючи, чи я знову заграю, — а тоді одна за одною пішли, розчинились у глибині, і плавці зникли. Я лишився сам, нерухомий, у воді, що повільно несла мене далі на схід.

Кермо вціліло. Хрускіт виявився тріщиною в одній петлі, не наскрізною, — я полагодив це потім, на якорі, домотавши кріплення тросом, як домотував усе на цій яхті, що жила на латках. Але я довго сидів у кокпіті, коли вони пішли, і руки тремтіли. Знав би менше — бився б, рухався, крутив кермом, і вони розламали б мене. Не сила — знання. Те давнє застереження: завмри, не грайся, перечекай. Я тут чужий, дрібний, на латаній шкаралупі, і єдине, що мене рятує, — не сила, бо сили проти орки чи проти моря в мене нема, а те, що я колись прочитав і запам'ятав.