Глава 6

Глава 6

Ана плакала над ліками.

Я бачив Ану всякою за десять років — спокійною, коли вправляла кістки, твердою, коли рахувала останню дозу, зламаною того дня, коли Бруно загубився, а Ганс обпікся. Але я не бачив, щоб вона плакала від радості, доки ми не виклали перед нею на стіл усе, що привезли. Вона стояла над цим — над пакетами бинтів, над коробками антибіотиків, над марлею в запаяних пакунках, над знеболювальним, над усім тим, чого в нас не було, — і в неї текли сльози, і вона їх не витирала, тільки брала в руки то одне, то інше, читала написи, відкладала, і губи в неї ворушилися, ніби вона лічила.

— Ти розумієш, що це? — сказала вона мені нарешті, не своїм голосом. — Ти розумієш, що ти привіз? Тут… тут на роки. Тут на справжнє лікування, не на «терпи, бо нема». Андрію, тут антибіотики. Справжні. Я тепер не питатиму себе щоразу, кого рятувати, а кого ні. Я тепер можу рятувати. — Вона подивилася на мене, і сльози текли, і вона всміхалася крізь них. — Маттео не помер би, якби це в нас було тоді. Розумієш? Не помер би.

— Знаю, — сказав я. — Тому й привіз.

Ми перебрали все втрьох — Ана, я і Валя, — відклавши те, що я набрав у меншому місті, від того, що з Малаги. Малазьке я хотів показати Ані окремо, розповісти про парк, про мої сумніви, чи не отруєне воно тим невидимим. Ана вислухала, оглянула пакунки, понюхала, постукала, подумала.

— Те, що в запаяному й за свинцем не лежало, — навряд, — сказала вона врешті. — Радіація — це не зараза, вона не липне до бинта, як бруд. Якби джерело було просто в шпиталі, поряд із цими ліками, роками, — тоді так, могло б. Але ти кажеш, парк, кілька кварталів. Навряд. Хоча… — вона завагалася, — давай чисте з меншого міста пустимо першим, а малазьке полишимо насамкінець, на той випадок, що ніколи не настане. Хай лежить. Цілитися краще певним.

Це було мудро, по-медичному обережно, і я погодився. Маркос і Дієго стояли поряд, і я бачив, як вони роздуваються від гордості — це ж і вони привезли, їхня перша справжня здобич, їхні руки набивали ці наплічники. Увесь острів того вечора був піднесений: дорослий повернувся з мертвої землі живий, з трьома хлопцями, з повною яхтою скарбів. Свято без слова «свято».

Я мав би тішитися разом з усіма. Я й тішився — назовні. А всередині вже точилося інше, і я це інше від усіх ховав, навіть від себе ще трохи ховав, ще кілька днів.

Бо я повернувся не той, що йшов.

Я йшов перевірити, чи вгамується тяга, якщо я піду й побачу. Я побачив — і тяга не вгамувалась. Вона зробила протилежне. Я тепер знав те, чого не знав до вилазки: що тут, на найближчому узбережжі, живого нема. Порожньо, мертво, місцями отруєно. Десять років я заспокоював себе тим, що «там нічого нема», — і ось я пішов і переконався, що тут справді нічого нема, і це мало б мене заспокоїти, а воно зробило навпаки. Бо якщо тут нічого нема, а Лука й канібали, і дід у костюмі, і працюючий GPS кажуть, що десь щось є, — то це щось не тут. Воно далі. На сході. І порожнеча найближчого берега не закрила питання, вона звузила його до однієї стрілки, наставленої на схід.

Я ходив із цим кілька днів і будував усередині те, що інженер уміє будувати найкраще, — обґрунтування. Не просто «я хочу піти». Я для себе вибудував причину, чисту, логічну, непробивну.

Вона була така. Якщо на сході є цивілізація — справжня, з ладом, зі зброєю, з владою, з тим, що Лука звав богом, — то вона не сидітиме там вічно. Цивілізації ростуть. Шукають ресурси. Розширюються. Рано чи пізно вона вийде в море, піде островами, дійде й до нас. І коли вона дійде — а вона дійде, питання лиш коли, — ми мусимо бути готові. Знати, що це. Хто це. Чого вони хочуть, чого бояться, як з ними говорити чи як від них ховатися. Бо анклав, заскочений зненацька, — це мертвий анклав. А анклав, який знає, що йде на нього з-за моря, — має шанс. Отже хтось мусить піти й розвідати. Заздалегідь. Поки є час, поки вони ще не тут. Не заради цікавості — заради острова. Заради дітей. Заради того, щоб, коли воно прийде, ми зустріли його з розплющеними очима.

Це була добра причина. Я перевіряв її з усіх боків, як перевіряв такелаж перед переходом, шукав слабке місце — і не знаходив. Вона трималася. Вона була правдива. Цивілізація справді рано чи пізно прийде. Готуватись справді треба. Розвідка справді розумна.

І все ж десь на самому краю, у тому куточку голови, який ніколи не вимикається й не дає себе обдурити до кінця, лежало інше, холодне, тихе знання. Що все це — правда, і все це — не причина. Що причина простіша й давніша за будь-яку логіку. Що я не можу не піти. Що я за рогом завжди бачу наступний ріг, як сказала колись Валя, і що жодна цивілізація, жоден острів, жодна готовність тут ні до чого, — я піду, бо мене тягне, бо я десять років сидів і дивився на схід довше, ніж треба, бо там моя земля, мої батьки, моє незакрите питання, а незакрите питання їсть мене зсередини сильніше за будь-який обов'язок.

Я знав це. Я бачив це знання краєм ока. І я відвернувся від нього — свідомо, зусиллям — і дозволив собі дивитися тільки на добру причину, на ту, що про острів і дітей. Бо з доброю причиною можна йти. А з правдою — не можна, з правдою я був би просто чоловіком, що кидає дружину й доньку, бо йому неймется. Я вибрав добру причину. Я майже в неї повірив. Майже — це найбільше, на що я був здатен, і цього мусило вистачити, бо інакше я не зміг би зробити те, що вже вирішив зробити.

Маркос і Дієго прийшли до мене разом, як я й думав, що прийдуть.

Вони вже відчули — на острові важко щось приховати, а від цих двох, з якими я два тижні ділив яхту, й поготів. Вони прийшли й сказали прямо, Маркос за обох, бо Дієго мовчазніший:

— Ти зібрався далі. На схід. Ми бачимо. — Маркос дивився мені в очі, по-дорослому. — Візьми нас. Ми вже ходили з тобою. Ми знаємо яхту, знаємо, як ти робиш. Ми не підведемо. Утрьох безпечніше, ніж самому. Сам ти не дійдеш — хто стане вахту, поки ти спиш? Хто прикриє, як буде бійка? Візьми.