Глава 5

Глава 5

Рішення я ухвалив сам із собою за кілька днів, але вголос сказав інакше, ніж думав.

Я не сказав «я піду на схід шукати людей». Я навіть собі цього ще не казав прямо — заганяв, як заганяв десять років. Я сказав те, що було правдою, тільки меншою правдою, безпечнішою: треба зробити вилазку на материк. Розвідку. Бо ми десять років казали «там мертво», а тепер знаємо, що не знаємо, і перш ніж вирішувати будь-що, треба піти й подивитися на власні очі — що з найближчим узбережжям, чи справді там порожньо, чи безпечно. Маленька вилазка. Туди й назад. Іспанія, південь, найближча велика земля. Подивитися й вернутися.

Це була правда. І це була не вся правда. Уся правда полягала в тому, що я хотів намацати дорогу. Перевірити себе, яхту, хлопців — на короткому, перш ніж зважитися на довге. Але цього я не казав уголос нікому, навіть Валі. Особливо Валі.

— Розвідка, — повторила вона, коли я виклав їй це ввечері. Вона дивилася на мене тим прямим поглядом, що бачив наскрізь, і я знав — вона чує не те, що я кажу, а те, чого я не кажу. — Туди й назад.

— Туди й назад.

— Андрію. — Вона не сердилася. Це було гірше за сердитість. — Я не дурна. Я бачу, що в тобі сидить. Але добре. Розвідка. Я навіть за — бо краще ти підеш на тиждень тепер і переконаєшся, що там пекло, і вгамуєшся, ніж сидітимеш тут і гризтимешся ще десять років. Іди. Подивися. Тільки пообіцяй мені одну річ.

— Яку?

— Що це справді туди й назад. Що ти не побачиш там щось і не подумаєш «а пройду ще трохи, ще трохи, гляну за ріг». Я тебе знаю, Андрію. Ти за рогом завжди бачиш наступний ріг. Пообіцяй, що цього разу — ні. Що ти вернешся.

— Обіцяю, — сказав я.

І тоді я навіть вірив у це. Майже.

Підготовка забрала більше тижня, і це був добрий тиждень — я давно не працював руками з такою ясною метою. Яхту я знав до останнього болта, але одне діло тримати її на ходу для риболовлі в затоці, інше — готувати до океанського переходу на тисячу з гаком миль. Я взявся за неї так, як готувався колись до того, першого переходу через Атлантику, ціле життя тому.

Найперше — днище. За роки на якорі корпус обріс — мушлі, водорості, ціла борода, що з'їдає швидкість і керованість. Ми витягли яхту на берег у відлив, поклали на бік на старі автомобільні покришки, і я з Маркосом та Дієго два дні шкріб днище до чистого пластику. Необростайної фарби, якою колись покривали днища, у нас давно не лишилося, тож чистити доведеться знову перед кожним серйозним виходом, але хоч так. Чисте днище — це вузол-два швидкості, а на переході вузол-два — це доба туди чи сюди, це вода, це їжа.

Такелаж я перевіряв сам, нікому не довіряючи, з тією прискіпливістю, якої не мав, може, ніколи раніше, бо в мене перед очима стояла зламана щогла тієї італійської яхти й обірваний бакштаг у моїй руці. Я обстежив кожну ванту, кожен штаг, кожну скобу й коуш — шукав обірвані дротинки в тросах, тріщини, іржу в місцях кріплення, де метал ховається й гниє непомітно. Двом вантам не повірив — замінив на ті, що зняли з інших яхт, із цвинтаря суден у марині сусіднього острова, звідки ми роками тягли запчастини. Підтягнув талрепи, перебрав блоки. Особливо — те, що тримає щоглу ззаду й спереду, бо тепер я знав ціну необібраного бакштага не з книжки.

Навігацію я лишив наостанок — і саме на ній спіткнувся об те, що не давало мені спокою потім усю дорогу.

Я витяг старий навігатор — той самий портативний GPS, що пройшов зі мною Атлантику ціле життя тому, який я беріг, міняв у ньому батарейки на перезаряджувані від Гансової станції, вмикав раз на місяць перевірити, чи живий. Я ввімкнув його на березі, поклав на камінь, дав постояти. І за хвилину він зловив супутники й показав нашу точку — точно. Не приблизно, не з похибкою в кілометр. Точно, метр у метр, я знав цю точку напам'ять, я стояв на ній десять років.

І я сів на той камінь і задумався, бо це було неправильно.

Я не великий фахівець у тому, як влаштовані супутникові системи, — я айтішник, не ракетник. Але дещо я знав, бо колись цікавився, бо ставив Starlink на яхту й читав, як воно працює. Я знав, що супутники GPS не висять у небі самі по собі вічно. Вони автономні, так, у них атомні годинники, вони літають роками без палива — але точність системи тримається не на самих супутниках. Вона тримається на тому, що з землі за ними весь час стежать. Станції стеження, головна десь в Америці, по всьому світу — вони ловлять кожен супутник, міряють, як розійшовся його годинник, як зсунулася орбіта, і шлють йому поправку. Без цієї поправки годинники супутників за рік-два розходяться, орбіти повзуть, і точність сиплеться — спершу на десятки метрів, потім на сотні, потім система стає купою заліза, що бреше.

Минуло десять років. Десять років без жодної станції стеження — бо станції на землі, а земля мертва. За десять років без поправок цей навігатор мав би брехати на кілометри. Мав би взагалі не зловити сигнал до пуття — половина супутників мала б уже «попливти».

А він показував точку. Метр у метр.

Хтось правив систему. Хтось — десь — усі ці десять років ловив ті супутники, міряв їхні годинники, слав поправки, тримав сузір'я в робочому стані. Це не робиться само. Це роблять люди — інженери, станції, електрика, обчислювальні центри, ціла інфраструктура, яка не могла вціліти випадково, бо вона складна, дуже складна, складніша за все, що я бачив за десять років мертвого світу.

Я сидів на камені з працюючим навігатором у руках і не міг скласти. Не Європа — Європу накрило, я це бачив. Не Америка — по ній били, і вона била. Хто? Хто лишився настільки цілим, щоб тримати в небі супутники, поки на землі діти бігають дикими племенами й бояться бога? У моїй картині світу не було нікого, хто міг би. Усі великі держави згоріли в ті дві доби десять років тому — я читав про це з телефона, поки гасли сервери. Не лишилося нікого, хто міг би тримати GPS.

А GPS працював.

— Що там? — спитав Маркос, побачивши, що я завмер над приладом.