Глава 4

Глава 4

Ховати ми не вміли.

Це дивно сказати, але за десять років на острові ми навчилися всього — ловити, садити, лагодити, приймати пологи в кіз і одного разу в Ани, вправляти кістки, вчити читати, — а ховати не довелося жодного разу. Нам щастило. Ніхто не вмер. Ми були молоді чи то середніх літ, діти росли, Ганс старів, але повільно. Смерть лишилася там, у тому світі, на материку, у мертвій марині Лас-Пальмаса, де я бачив її стільки, що вистачило б на десять життів. Сюди вона не приходила десять років. А тепер прийшла морем, чужа, і принесла двох, і ми стояли над ними й не знали, що з цим робити, бо обряд — це теж знання, яке передається, а нам не було від кого його перейняти й нікого ми тут досі не ховали.

Виручив старий цвинтар.

Він був на острові ще з тих часів — невеликий, на пагорбі над селом, обнесений кам'яною огорожею, з хрестами й плитами, на яких лишилися імена й дати тих, хто жив і вмирав тут, коли світ ще був світом. Ми туди майже не ходили — нащо. Але того ранку ми пішли всі, і я вперше за десять років прочитав ті плити уважно. Хосе. Марія. Народився, помер. Вісімдесят два роки. Сімдесят дев'ять. Цілі довгі життя, прожиті до кінця, до старості, своєю смертю, з рідними, що поставили камінь і вирізали ім'я. Ціле кладовище людей, яким пощастило померти в нормальному світі, по черзі, як належить. Я стояв серед тих плит і думав: ось як умирали раніше. Один за одним. З іменем. У землю, з каменем. А потім світ скінчився, і смерть стала такою, що не лишалося ні імен, ні каменів, ні тих, хто поховає, — самі тіла, тисячами, у маринах і містах, без нікого.

І ось ми копали дві могили на цьому старому цвинтарі, докладаючи двох чужих підлітків до давніх остров'ян, яких вони ніколи не знали, у землю, якої вони ніколи не бачили. Повертали смерті її людський вигляд. Один за одним. З тим, що в нас було замість імені.

Імена в нас були тільки наполовину.

Старший із трьох урятованих — Лука, ми вже знали його ім'я, бо за ніч він трохи відійшов і почав говорити, ламано, мішаючи італійську з тим уламком англійської, що в нього був, — Лука стояв над меншою з двох могил і не давав нікому опускати тіло, поки сам не сказав того, що мусив сказати.

Він говорив італійською, тихо, і ми не розуміли слів. Але ім'я ми зрозуміли — Маттео, він повторив його кілька разів, — і зрозуміли «fratello», бо це слово схоже в багатьох мовах, і Ана, що знала трохи італійської з лікарняних часів, переклала пошепки: брат. Маттео. Його рідний брат. Менший. Той, кого ми зняли з яхти накритим давно й щільно, — він помер не від щогли, він помер раніше, ще в морі, і тепер я вже знав чому, бо Лука сказав, а Ана переклала: рана. Маттео поранили, коли вони тікали, давно, ще на материку, і рана не загоїлась, а почала гноїтися, і гнила багато днів, поки вони пливли, і не було чим зарадити, нічим, тільки морська вода й ганчірка, і Маттео згоряв у гарячці на тій яхті посеред океану, і Лука тримав його й не міг нічого, а потім Маттео не стало.

Те саме, що в нас. Те саме, чого Ана боїться щодня. Загноєння. Рана, яку в нормальному світі промили б і зашили за пів години, а в цьому вона вбиває підлітка повільно, на очах у брата, серед моря.

Лука доказав своє над могилою, замовк, і ми опустили Маттео в землю. Другого, Андреа, — у сусідню. Над Андреа не плакав ніхто з такою силою, бо він не був їм братом, він був випадковим супутником, якого вони зустріли в порту, але Лука й над ним сказав слово, і ми зрозуміли, що Андреа теж став їм за тих кілька тижнів кимось — у цьому світі ті, з ким ти разом пливеш крізь смерть, швидко стають ріднею.

Валя прочитала над могилами те, що вміла, — не молитву, ми не вміли молитов, а просто слова, прості, про те, що ці двоє пливли далеко, шукали життя, і що ми їх не знали, але приймаємо в нашу землю, як прийняли б своїх. Діти стояли колом, притихлі, і найменші, Анині, не до кінця розуміли, що відбувається, бо вони ніколи не бачили похорону, для них це теж було вперше, як для нас, — і я подумав, що оце вони зараз і вчаться, дивлячись на нас: як ховають людину. Ще одне знання, яке передається тільки так, з рук у руки, від покоління до покоління. Сьогодні ми передавали його їм.

Ми закопали могили. Хрестів ставити не стали — не наше, та й хлопці, здається, були не з тих, кому потрібен хрест. Поклали по каменю, і я подумав, що треба буде якось вирізати імена, бо без імені могила — це не зовсім могила, це просто горбик землі, а з іменем — це вже людина, що була. Маттео. Андреа. Хай лишиться хоч стільки.

Удень я пішов оглянути яхту.

Казав собі, що треба зрозуміти, чи можна її підлатати, — десяте судно нам би не завадило. Але насправді мені треба було зрозуміти інше, фахове, те, що муляло мене ще з учорашнього, коли я тягнув її від рифів: чому вона лишилася без щогли. Бо щогла просто так не ламається. Щоб океанська яхта втратила щоглу в чотирибальний вітер — а вони втратили її, судячи з усього, не в шторм, бо шторму тими днями не було, — мусило статися щось конкретне, якась помилка, і яхтсмен у мені не міг лишити це питання закритим.

Я ліз по понівеченій яхті — мокрій, перехиленій на мілкому, — і збирав картину, як збирав колись причини відмов у системах, що падали в продакшні ціле життя тому. Оглянув те, що лишилося від щогли: вона зламалася низько, біля палуби, і впала вперед і вбік. Оглянув такелаж — те, що ми витягли з води разом із нею. І знайшов те, що шукав. Бакштаги — ті снасті, що тримають щоглу ззаду й мусять бути підібрані, коли вітер заходить у корму, — були не закладені. Один взагалі обірваний старістю, перетертий, давно, а кріплення другого ніхто й не чіпав. На яхті, що йшла повним курсом, з вітром у корму, бакштаги мали бути підібрані. Вони не були.

І я зрозумів, що сталося, так ясно, ніби бачив на власні очі.

Вони йшли фордевіндом — вітер у спину, найприємніший на вигляд курс і найпідступніший. І в якийсь момент — випадково, від хвилі, від невправного стерна — вітер перейшов на інший бік, і гік, важка горизонтальна балка, до якої кріпиться низ грота, перекинувся з борту на борт усією своєю масою, з усієї сили, як перекидається він при неконтрольованому повороті, який моряки бояться й називають ненавмисним фордевіндом. Цей кидок гіка — страшна сила. На добре налаштованій яхті його стримують, до нього готуються, перед поворотом підбирають усе, що треба. А тут — старий такелаж, обірваний бакштаг, ніхто нічого не підібрав, бо ніхто не знав, що треба, — і гік перекинувся, рвонув щоглу, а та, не маючи заднього тримання, переломилася біля палуби й упала. І впала на того, хто був на палубі. На Андреа. Того, хто, певно, єдиний умів цією яхтою кермувати, бо це він її лагодив.