Глава 3

Глава 3

Чорну точку першим побачив не я. Її побачив Тео — він стирчав на скелі над бухтою, куди старші лазили видивлятися косяки риби по тіні на воді, і звідти, згори, помітив на обрії те, чого там не мало бути.

Він прибіг до мене захеканий, коли я лагодив сіть біля човнів.

— Андрію! Там! — Він тицяв на захід, мористіше. — Там щось пливе! Велике! Не риба!

Я виліз на скелю сам подивитися. Вітер за ранок засвіжів — з ночі тягло баранцями, а тепер по всій бухті бігли білі гребінці, і я машинально оцінив: чотири бали, вузлів п'ятнадцять, хвиля метра півтора, з заходу. Не погода для прогулянки, але й не шторм — звичайний свіжий день, з яким ми давно навчилися жити.

А далеко на заході, там, куди показував Тео, на самій межі видимості гойдалося щось темне. Я довго мружився, доки розібрав. Яхта. Вітрильна яхта, метрів десять-дванадцять, але без щогли — щогла стирчала недогризком, а решта, з вітрилом і снастями, волочилася за бортом у воді сплутаним клубком. Яхту валяло лагом до хвилі, безпорадно, боком, як колоду. Некерована. І її несло — вітром і хвилею — просто до острова. Просто на наш західний мис, де під водою на півмилі тяглося пасмо рифів, об яке за десять років розбилося вже не одне судно, що його приносило морем.

Я рахував у голові швидко, як рахував колись курси й зближення. Яхту несе зі швидкістю, може, вузол-два — вітер плюс течія. До рифів їй милі дві. Отже, година. Може, година з чвертю. За годину її покладе на каміння, і на тій хвилі, що б'є об риф, від неї за десять хвилин лишиться сміття.

А на ній могли бути люди.

— Тео, — сказав я, не відриваючи очей від яхти. — Біжи по Маркоса. І заводьте «Стару Кармен». Швидко.

«Стара Кармен» — це наш сейнер. Старий дизельний сейнер, метрів вісімнадцять, збудований десь у сімдесятих, ще того покоління, коли судна робили простими, як молоток: один здоровенний тихохідний дизель на вісімдесят сил, без жодної електроніки, усе механічне, усе руками. Такий двигун заводиться стисненим повітрям, працює на чому завгодно, що горить, і ламається тільки там, де його можна полагодити кувалдою й матюком. Саме тому він і пережив десять років, коли все складніше — траулери, катери, дорога електроніка — поіржавіло на груддя. Простота — це те, що виживає. Я зрозумів це ще на яхті, коли возив паперові карти попри весь GPS.

Ганс возився з тим дизелем роками, любив його, як любив усе старе й чесне, і навчив трьох старших хлопців його заводити й доглядати. Ходила «Стара Кармен» рідко — паливо дороге, олію ми бережемо, — але була на ходу: вісім вузлів, важка, остійна, з високим бортом і відкритою кормовою палубою, де колись вибирали невід. Судно, збудоване працювати в негоду, а не ховатися від неї.

Поки я спускався зі скелі, унизу вже почалося. Маркос, якому Тео все переказав на бігу, не чекав мене — він уже відкривав запірний кран повітряного балона, щоб крутнути дизель. Поряд був Дієго — сімнадцятирічний, найстарший з усіх наших дітей, майже дорослий, дебелий, мовчазний, з тих, на кого можна покластися без слів; він уже відв'язував кінці. Ці двоє ходили на «Кармен» найчастіше, знали її норов.

Дизель схопився не з першого разу — холодний був, — кашлянув, чмихнув сизим димом, заглух. Маркос крутнув ще. На третій раз він ухопився всерйоз, затарабанив тим важким неквапним стукотом, від якого тремтить уся палуба, — тук-тук-тук-тук, як велике повільне серце. Я скочив на борт.

— Ганса нема, — сказав Маркос. Не питання — він просто проговорив те, що ми обидва думали. Ганс лежав з обпеченою рукою, Ганс, який у такій справі був би головним. — Я за механіка. Ти кажи, що робити.

— Кажу, — сказав я. — Відходимо. Дієго, на кормі приготуй увесь буксирний кінець, що є. Найдовший. І щоб плавучий — отой рудий поліпропіленовий, не сталевий і не той, що тоне. Знайди. Це важливо, я поясню.

Поки «Стара Кармен» виповзала з бухти своїм восьмивузловим ходом, я розкладав хлопцям план — кричав, бо дизель гуркотів, а вітер зносив слова.

— Слухайте уважно, бо як зробимо дурницю — буде дві біди замість одної. Яхту несе на рифи. Сейнером ми до самих рифів не підійдемо — він великий, важкий, сяде на камінь сам, і тоді гаплик і їм, і нам. Тому робимо так. «Кармен» стає мористіше рифів, на чистій воді, проти вітру. Я йду на яхту малим катером — він легкий, юркий, пройде ближче. Беру з собою буксирний кінець. Завожу його на яхту, кріплю. Другий кінець — на «Кармен». І «Кармен» тягне яхту від рифів, на глибину. Зрозуміло?

— А ти на катері? — спитав Дієго.

— А я на катері відтягую ніс яхти, щоб вона йшла за «Кармен», а не нишпорила. І дивлюся, щоб кінець не пішов під воду до сейнера в гвинт. Запам'ятайте обидва, це головне: на буксирі ніколи, ніколи не давати задній хід. Чуєте? Хоч що станеться — «Кармен» назад не йде. Бо кінець провисне, його затягне під корму, намотає на гвинт — і все, сейнер без ходу, і його самого несе на ті самі рифи. Тільки вперед. Малий хід уперед, рівно. Повороти — широкі. Маркосе, ти на штурвалі. Дієго на кінці. Я на катері. Поїхали.

Це був добрий план. Я це кажу не для похвальби — я це кажу тому, що добрий план і те, що виходить насправді, у морі рідко той самий план. Я знав це. Я однаково сподівався, що цього разу пощастить.

Катер — це був твердий надувний, з підвісним бензиновим мотором, швидкий, легкий, верткий, і саме тому майже завжди мертвий. Бензину в нас не було вже багато років, а цей двотактник олії не їв — на олії він би й не чхнув. Ми поїли його тим, що Ганс гнав: технічним спиртом. Спирт у бензиновому двигуні — паливо норовисте: холодний пуск капризний, жиклери Ганс розточив ширше, щоб мотор брав густішу суміш, і все одно перший раз він заводився через раз, плюючись і глухнучи. Але заводився. Морока була в іншому: спирт роз'їдав усе м'яке в нутрощах мотора — прокладки, мембрани, ущільнення, — якщо лишити його в карбюраторі надовго. Тому ми завели ритуал: заливаємо спирт перед самим виходом, а вернувшись — одразу зливаємо все до краплі й ганяємо мотор насухо, доки не заглухне сам. Зайвий клопіт щоразу, але мотор стояв на ходу п'ятий рік, а прокладок у Ганса, я пам'ятав, лишалося три.