Глава 2

Глава 2

Школа в нас одна, і вона ж найбільша будівля на острові: колишня церква. Кам'яні стіни в метр завтовшки, високі вікна з косими стовпами світла, простір під склепінням, де колись стояли лави, а тепер на тих самих лавах, зсунутих колом, сидять усі, кого Валя вчить, — від Аниних малюків до сімнадцятирічних здорованів, що й досі ледве читають. Хреста ми не знімали — він так і висить над тим місцем, де Валя ставить дошку. Діти не знають, що це. Одна з Аниних малих якось спитала, що то за людина, прибита до палиці, і Валя відповіла: це чоловік, який давно намагався навчити людей бути добрими, і за це його вбили. Ближче до правди, ніж більшість проповідей, які я чув у житті.

Я заглянув туди вранці — ніс полагоджену лаву, у якої переробив ніжку. Валя стояла біля дошки, спиною до мене, і вчила найменших читати. На металі, по якому пишуть вугіллям, бо крейди нема вже років вісім, стояли літери: М, А.

— М-м-м, — тягла вона, ведучи пальцем. — А-а-а. Що буде?

Малий перед нею мовчав, наморщившись.

— Ма, — підказав хтось.

— Тс-с. Хай сам.

— Ма, — сказав малий невпевнено.

— А це знов М-А. Ма-ма. Що тут написано?

— Мама! — Малий аж підскочив. — Тут написано «мама»!

— Ти прочитав, — сказала Валя. — Сам прочитав слово.

І малий сидів, дивлячись на два склади, з виразом такого приголомшення, наче на його очах сталося диво. Для нього й сталося. Я бачив це обличчя в багатьох дітей і щоразу впізнавав те, що сам відчув колись у п'ять років у київській квартирі, коли мертві значки склалися в слово. Найбільше, найтихіше диво, на яке здатна людина, — навчити іншу читати. Валя робила його по двадцять разів на день, по одному, бо читання не передаси гуртом, тільки з рук у руки, від губ до вуха.

Старших, що вже читали, вона садовила вчити менших, тих — наглядати за Аниними малюками. Та сама піраміда, що в усьому нашому житті: знання тече вниз сходинками. Олька працювала з групою тих, кому років по десять, — чотирнадцятирічна вже, тримала урок, як справжня вчителька, як мати в мініатюрі. З неї добра вчителька. Вона з тих небагатьох на острові, хто читає по-справжньому вільно, бо її вчили двоє грамотних батьків від першого дня. Більшість старших читають погано, по складах, через силу — їх ловили дикими в перші роки, надолужували пізно, і це вже не надолужиш до кінця. А Анині малі, народжені тут, при школі, читатимуть краще за всіх. Покоління через покоління — якщо буде кому вчити.

Валя помітила мене, обернулася. Утомлена — не доброю втомою, а тонкою, виснажливою, тінями під очима, тією, що не минає за ніч.

— Лаву постав отам, — сказала вона. — І йди, не збивай мені малих. Андрій для них подія.

— Ти спала взагалі? — спитав я тихо.

— Хто ж тут спить. — Вона вже відверталася до дошки. — Іди, Андрію. У мене сорок ротів, які хочуть навчитися читати, і я одна.

Я й пішов. Але «я одна» лишилося висіти — вона кидала це не вперше, і не в докір, а просто як факт, як «море солоне». Одна. На сотні. У тому, як вона це сказала — втомлено, буденно, без надії, що щось зміниться, — було більше, ніж у будь-якій сварці.

Тривогу підняли перед полуднем.

Я був унизу, біля човнів, конопатив розсохлий шов на малому човні, коли почув, як угорі, в селі, змінився звук. Я ж казав — на острові постійний фон голосів, як море, і ти його не чуєш, поки він не зміниться. Він змінився. Гомін став вищим, тривожнішим, і крізь нього пробився голос Ани, який гукав, і ще один, дитячий, що плакав на одній ноті.

Я кинув клоччя й побіг нагору.

Біля вогнища збилися підлітки, а посеред них стояла Ана, тримаючи за плечі Хему — шістнадцятирічну Хему, яка ревла навзрид, що було на неї геть не схоже, бо Хема з тих, хто не плаче. Я не одразу витяг із її захлинань слова, але Ана вже переклала мені поглядом раніше за слова, і в її рівному, гашеному голосі вперше була тріщина.

— Бруно нема. Менший наш. — Її син. Її й Гансів, народжений тут, на острові, шість років тому, найменший з усіх. — Пішов з Хемою по гриби в сосняк, угору. Хема відпустила його руку на хвилину, і його не стало. Шість років, Андрію. Шість.

Шість років. Сам. У сосняку, що тягнеться вгору схилом на кілометри, де яри, де урвища до моря, де старі терасні стінки, з яких легко зірватися.

Я не думав. Тіло знало само — те саме тіло, що колись на яхті кидалося рятувати, перше ніж голова встигала злякатися.

— Маркосе! — Маркос уже був тут, виник, як завжди, нізвідки, і я побачив, що він став поряд із Хемою, ближче, ніж стають просто так. — Бери Рудого й ще двох, хто бігає добре. Розходимось віялом угору від того місця, де його загубили. По двоє, не поодинці: хто знайде — один лишається, другий біжить по нас. Кричіть ім'я і слухайте. Головне — слухайте.

— Я з вами, — сказала Олька, що збігла зі школи на гамір.

— Ти з Аною, з малими. Хтось мусить тримати решту, щоб іще хтось не загубився, поки шукаємо одного. Це теж робота.

Вона лишилась. Валя вийшла з церкви, бліда — їй уже сказали, — і я побачив, як вона хоче бігти, і як розуміє те саме: хтось має тримати тих, хто є. Ми перезирнулися через увесь натовп, без слів: іди, я тут. Хема рвалася з нами — це вона відпустила руку, на ній була вина, — але Ана міцно тримала її за плечі, не пускала, і добре, бо від Хеми в такому стані в горах було б більше біди, ніж користі.

Я пішов.

Канарська сосна росте рідко, високо, з довгою м'якою глицею, що встеляє землю товстим рудим килимом, по якому кроки не чути й слід не лишається. Між соснами — лавові брили, провали. Угорі сповзає з вершини туман і глушить звуки, так що кричиш — а голос в'язне за двадцять кроків. Найгірше місце, щоб загубити шестирічного. І найгірше, щоб його шукати.

Ми розійшлися від галявини, де Хема востаннє тримала його за руку. Я взяв правий край, угору й до моря, до старих терас, бо найбільше боявся урвищ. Маркос пішов лівіше. Я йшов, кричав ім'я — Бруно, — завмирав, слухав. Туман гасив усе. Сосни стояли байдужі, руді, однакові, і за кожною могло бути тіло малого, що зірвався, і за кожною нічого не було.