Глава 1

Глава 1

Я прокинувся за годину до світанку, як прокидаюся щодня вже десять років, і кілька секунд лежав, не розплющуючи очей, слухаючи острів.

Це звичка з моря — прокидатися й перше, що робити, слухати. На яхті ти слухаєш вітер у такелажі, плескіт хвилі об корпус, рип кінців — і ще не розплющивши очей, знаєш, чи змінилася погода, чи не зірвало щось уночі. Тут, на березі, я слухаю інше. Цвіркунів, що ще не змовкли. Море внизу, в бухті, — спокійне сьогодні, довгий лінивий накат, вузлів зо два-три вітру, не більше. Півня, якого ми звемо Генералом за паскудний характер. І відсутність — те, чого нема й чого вже й не пам'ятаєш, що колись було: гулу. Жодного гулу. Ні машин на дорозі, ні літака в небі, ні холодильника, що вмикається на кухні. Світ, у якому я виріс, гудів безперервно, фоном, так що ти переставав це чути. Цей світ мовчить. До цієї тиші я звикав довше, ніж до всього іншого.

Поруч дихала Валя. Я встав обережно, щоб не збудити, намацав у темряві штани, светр — удосвіта тут прохолодно навіть улітку, океан тримає температуру рівною, як холодильник, — і вийшов надвір.

Наш дім — один із кам'яних рибальських будинків на схилі, найнижчий до моря. Ми вибрали його десять років тому не за красу, а за те, що від нього видно бухту й видно яхту на якорі. Я й досі не можу спати, якщо не бачу яхти. Дурна звичка, Валя сміється, але вона лишилася: виходжу вранці на поріг і перше, що роблю, — шукаю очима «Mar Azul» унизу, на тихій воді. Вона там. Стара вже, обросла, з полатаними вітрилами, які ми шиємо з усього, що знаходимо, але на ходу. Я тримаю її на ходу так само вперто, як інші тримають ікону в кутку. Бо це наш шлях звідси, якщо колись доведеться. Я ніколи не дозволяю собі забути, що острів — не назавжди. Жодне місце тепер не назавжди.

Сонце ще не зійшло, але небо на сході вже сіріло — на сході, у бік Європи, у бік дому. Я щоранку ловлю себе на тому, що дивлюся туди довше, ніж треба. Десять років. Я навчився не думати про це вдень, коли є робота, але вдосвіта, поки острів спить, думка приходить сама й сідає поруч, як старий пес.

Я пішов униз, до моря, перевірити сіті.

Економіку нашого виживання я знаю до останньої калорії, бо я її й вибудовував — не один, нас тут четверо дорослих, але рахувати й планувати випало мені, бо я єдиний, хто вмів планувати переходи, а виживання виявилося тим самим переходом, тільки без кінцевого порту.

Риба — основа. Без риби нас давно не було б. Острів дає трохи: здичавілі городи, які ми відновили й розширили, кози, що розплодилися самі по терасах, кури. Але по-справжньому нас годує море, і слава богу, що море біля Канарських островів щедре — тут сходяться течії, тут риба йшла косяками ще тоді, коли тут жили рибалки, чиї будинки ми тепер займаємо. Я виставляю сіті щовечора й знімаю щоранку, і це теж стало службою, ритуалом: двоє старших хлопців, Маркос і той, кого ми звемо Рудим, чекають на мене внизу біля човнів, бо знімати сіті вдвох незручно, а втрьох — добре.

Вони вже були там. Маркосові років п'ятнадцять — він із тих, кого Ана підібрала ще в перший рік, дикого, як звірятко; тепер це жилавий мовчазний підліток, найкращий рибалка з усіх дітей — він відчуває рибу, як я відчуваю вітер. Рудий молодший, років дванадцять, балакучий, незграбний, але старанний.

— Багато? — спитав я, стягуючи светр і закочуючи штани.

Маркос мовчки показав на човен. Сіть лежала повна — сріблясто-сіра маса, ще жива, ще ворушиться. Добра ніч. Я кивнув, і ми взялися вибирати рибу, перекидаючись короткими словами, тими робочими словами, що їх і вимовляти не треба, бо руки знають самі. Сонце вилізло з води, поки ми працювали, — швидко, як завжди в цих широтах, без довгих наших північних світанків: щойно сіро, і ось уже біле різке сонце б'є по воді, по мокрій рибі, сліпить.

Я подивився на хлопців, на їхні руки в лусці, на те, як спритно Рудий тепер вузлить — два роки тому не вмів, а тепер вузлить, — і подумав те, що думаю часто й чого ніколи не кажу вголос. Що ці двоє не пам'ятають іншого світу. Маркос був зовсім малий, коли все скінчилося, Рудий — узагалі немовлям. Для них нормальне життя — це оце. Сіті, риба, острів, чотири дорослі. Літак у небі вони бачили хіба що на малюнках, які я їм малюю. Електрику — кілька годин на день, коли працює наша станція. Слово «лікарня» для них — це Ана й три полиці ліків, що лишилися, які ми бережемо, як скарб, і яких уже мало, і коли вони скінчаться остаточно, зламана нога знову стане тим, чим була тисячу років тому, — вироком або каліцтвом.

Це й тримає мене вночі. Не голод — голоду нема, ми навчилися годуватися. Не холод. А те, що ми проїдаємо запас цивілізації, як проїдають спадок. Ліки. Інструмент. Рибальський гачок — простий гачок, гнутий шматок дроту, — ми вже не вміємо зробити доброго гачка, ми збираємо старі по всіх будинках архіпелагу. Цвях. Голка. Скельце окулярів для Ганса, який без них уже погано бачить, а нових узяти ніде. Ми живемо в музеї, з якого потроху щось ламається й не замінюється, і всі ми, четверо дорослих, мовчки рахуємо подумки, на скільки ще вистачить.

— Андрію, — сказав Рудий, вибираючи з сіті останню рибину. — А правда, що раніше рибу ловили великими кораблями? Цілими горами одразу?

— Правда.

— А куди стільки риби?

— Везли в міста. У містах жили мільйони людей, вони самі не ловили, їм привозили.

Рудий замислився, морщачи лоба. Мільйон — для нього абстракція; нас тут кілька сотень, він не бачив натовпу за все життя.

— А чому вони самі не ловили?

— Бо кожен робив щось одне. Один ловив рибу, другий її віз, третій продавав, четвертий лагодив машину, на якій везли. — Я випростався, витер руки. — Так і трималося. Кожен знав щось своє, і всі разом знали все. А поодинці ніхто не знав усього.

— А ми? — спитав Рудий. — Ми ж усе самі.

Я не одразу відповів. Бо хлопчик, сам того не розуміючи, ткнув пальцем у те саме, що тримає мене вночі.

— А ми вчимося робити все, — сказав я нарешті. — Помаленьку. Чого не вміємо — вчимося.