Минув тиждень.
Я сиділа в парку на березі річки. Сонце гріло моє обличчя, вода виблискувала, а я пила каву з паперового стаканчика. Було тепло. Нарешті тепло.
Після тієї ночі на кладовищі я більше не бачила його. Не відчувала холоду в кімнаті. Не чула шепоту. У квартирі стало тихо. І ця тиша більше не лякала мене. Вона була спокійною.
Я згадувала ритуал. Те, як він дивився на мене. Те, як сказав, що знайде мене. Я не знала, чи це були просто слова привида, який чіплявся за життя, чи обіцянка. Але на душі було тепло. Я зробила те, що мала.
Минуло ще два тижні.
Я знову прийшла в той самий парк. Пила каву на тій самій лавці. І тоді побачила його.
Він сидів на сусідній лавці з книгою в руках. Високий, широкоплечий, з темним волоссям. Він підвів голову, і наші погляди зустрілися. Він усміхнувся.
Я не знаю, чому я підвелася і підійшла до нього. Можливо, це була доля. А можливо, щось інше.
— Привіт, — сказав він. Голос у нього був низький, спокійний.
— Привіт, — відповіла я.
Ми розговорилися. Його звали Ілля. Він виявився простим хлопцем, який любив море і музику. Ми почали зустрічатися. Він був живим, теплим, реальним.
Одного вечора ми сиділи на березі річки, дивилися на захід сонця. Він обійняв мене за плечі, і я відчула, як мені добре. Спокійно.
— Знаєш, — сказав він раптом, дивлячись на воду. — Я не боюсь зникнути, Алісо. Боюсь, що ти забудеш мене.
Я завмерла.
Ці слова. Ці самі слова. Я дивилася на нього, і в моїй голові промайнув спогад. Темна кімната. Його обличчя. Його голос. «Я не боюся зникнути, Алісо. Я боюся лише одного. Що ти забудеш мене».
— Що ти сказав? — прошепотіла я.
Ілля подивився на мене. Він виглядав збентеженим.
— Я... я не знаю, звідки це взялося, — він усміхнувся. — Просто вирвалось. Дивно, так?
Я не могла дихати.
— Алісо, ти в порядку? — він торкнувся моєї руки.
— Так, — я видихнула. — Просто... просто згадала дещо.
Він кивнув і притягнув мене ближче до себе. Я поклала голову йому на плече. І тоді він сказав:
— До речі, я не розповідав тобі. Три роки тому я потрапив в аварію. Був у комі три тижні. Лікарі казали, що я не виживу. Але я вижив. Прокинувся і навіть не пам'ятаю, що зі мною було.
Я заплющила очі.
Сльози текли по моїх щоках, але я усміхалась.
Він знайшов мене.
КІНЕЦЬ