Я плакала всю дорогу до Марти.
Сльози текли по щоках, змішуючись з дощем за вікном. Я кусала губи, щоб не закричати на весь салон. Я закохалася в привида. У мертвого хлопця, який не пам'ятав свого обличчя. Я полюбила його за темряву, за біль, за те, як він тримав мене вночі, наче боявся, що я розсиплюсь. І тепер я мала його вбити.
Марта чекала на мене біля під'їзду. Вона нічого не питала. Просто обійняла мене і повела до машини.
Ми приїхали на кладовище об одинадцятій вечора.
Ворота були відчинені. Вітер завивав між могил, гнав сухе листя по стежках. Ми ступили за паркан, і я відчула, як повітря навколо стало важким, наче перед грозою.
І тоді ми побачили кота.
Він сидів просто на стежці. Чорний, як смола, без жодної світлої плями. Його очі горіли жовтим вогнем. Він дивився на нас, а потім повільно підвівся і пішов уперед, озираючись, наче запрошуючи слідувати за ним.
— Це моторошно, — прошепотіла Марта, хапаючись за мою руку.
— Ходімо, — сказала я.
Кіт вів нас між рядами могил, повз старі хрести й занедбані склепи. Він зупинився біля ділянки №4, біля самісінького паркану. Подивився на нас востаннє і розчинився в темряві.
Ми залишились стояти біля його могили. Земля на горбку здавалася свіжою, наче її хтось нещодавно ворушив.
Марта дістала з сумки свічки і запальничку. Я дістала папірець, який дала мені Зоя. Інструкція була простою: розставити свічки навколо могили, покласти руки на землю і промовити слова.
Ми розставили свічки. Вітер миттєво загасив би їх, але полум'я горіло рівно, наче навколо була невидима стіна. Я опустилась на коліна перед могилою. Земля була крижаною.
Я глянула на папірець, надихнулась і промовила перше слово.
— Артеме.
І тоді світ вибухнув.
Повітря навколо нас закрутилось у вихорі. Свічки замиготіли, але не згасли. З темряви, просто переді мною, виник силует. Він ставав все чіткішим, поки не перетворився на Артема. Він стояв переді мною — високий, широкоплечий, у чорному. Але його обличчя було спотворене люттю.
— Ти що робиш?! — закричав він. Його голос загримів над кладовищем, заглушаючи вітер.
Я продовжувала читати слова ритуалу:
— Земле, що прийняла тіло, віддай те, що не належить тобі.
Вітер став шаленим. Він зривав листя з дерев, жбурляв його в нас.
— Припини це! — Артем спробував зробити крок до мене, але невидима стіна не пускала його. Він бився об неї, як звір у клітці. — Алісо, зупинись! Я не хочу йти!
— Ім'я, що стерлося з каменю, поверни собі, — читала я, і мій голос тремтів, але не зривався.
Марта стояла позаду мене, вчепившись за мої плечі. Я відчувала, як вона тремтить. Але вона не тікала. Вона дивилася на нього — вперше бачила його на власні очі.
— Я тебе ненавиджу! — кричав Артем. — Ти обіцяла! Ти сказала, що не залишиш мене!
— Я, Аліса, що тримала твій біль, відпускаю тебе, — я підняла очі і подивилась просто в його очі. Сльози заважали мені, але я бачила його. — Йди за світлом, а не за тінню.
— Ні! — він рвонувся вперед, і на мить мені здалося, що він прорве бар'єр. — Алісо, будь ласка!
— Ти вільний, — прошепотіла я останнє слово.
І все стихло.
Вітер впав миттєво. Листя опустилось на землю. Полум'я свічок вирівнялось. Артем стояв переді мною. Його обличчя більше не було спотворене люттю. Воно було спокійним. Він дивився на мене, і в його очах була смуток.
Він зробив крок уперед. Тепер бар'єру не було. Він підійшов до мене впритул.
— Я знайду тебе, — прошепотів він.
І зник.
Свічки згасли всі одночасно. Ми залишились у цілковитій темряві.