Той, хто стоїть у темряві

Розділ 14. Ритуал (Від імені Аліси)

Я плакала всю дорогу до Марти.

Сльози текли по щоках, змішуючись з дощем за вікном. Я кусала губи, щоб не закричати на весь салон. Я закохалася в привида. У мертвого хлопця, який не пам'ятав свого обличчя. Я полюбила його за темряву, за біль, за те, як він тримав мене вночі, наче боявся, що я розсиплюсь. І тепер я мала його вбити.

Марта чекала на мене біля під'їзду. Вона нічого не питала. Просто обійняла мене і повела до машини.

Ми приїхали на кладовище об одинадцятій вечора.

Ворота були відчинені. Вітер завивав між могил, гнав сухе листя по стежках. Ми ступили за паркан, і я відчула, як повітря навколо стало важким, наче перед грозою.

І тоді ми побачили кота.

Він сидів просто на стежці. Чорний, як смола, без жодної світлої плями. Його очі горіли жовтим вогнем. Він дивився на нас, а потім повільно підвівся і пішов уперед, озираючись, наче запрошуючи слідувати за ним.

— Це моторошно, — прошепотіла Марта, хапаючись за мою руку.

— Ходімо, — сказала я.

Кіт вів нас між рядами могил, повз старі хрести й занедбані склепи. Він зупинився біля ділянки №4, біля самісінького паркану. Подивився на нас востаннє і розчинився в темряві.

Ми залишились стояти біля його могили. Земля на горбку здавалася свіжою, наче її хтось нещодавно ворушив.

Марта дістала з сумки свічки і запальничку. Я дістала папірець, який дала мені Зоя. Інструкція була простою: розставити свічки навколо могили, покласти руки на землю і промовити слова.

Ми розставили свічки. Вітер миттєво загасив би їх, але полум'я горіло рівно, наче навколо була невидима стіна. Я опустилась на коліна перед могилою. Земля була крижаною.

Я глянула на папірець, надихнулась і промовила перше слово.

— Артеме.

І тоді світ вибухнув.

Повітря навколо нас закрутилось у вихорі. Свічки замиготіли, але не згасли. З темряви, просто переді мною, виник силует. Він ставав все чіткішим, поки не перетворився на Артема. Він стояв переді мною — високий, широкоплечий, у чорному. Але його обличчя було спотворене люттю.

— Ти що робиш?! — закричав він. Його голос загримів над кладовищем, заглушаючи вітер.

Я продовжувала читати слова ритуалу:

— Земле, що прийняла тіло, віддай те, що не належить тобі.

Вітер став шаленим. Він зривав листя з дерев, жбурляв його в нас.

— Припини це! — Артем спробував зробити крок до мене, але невидима стіна не пускала його. Він бився об неї, як звір у клітці. — Алісо, зупинись! Я не хочу йти!

— Ім'я, що стерлося з каменю, поверни собі, — читала я, і мій голос тремтів, але не зривався.

Марта стояла позаду мене, вчепившись за мої плечі. Я відчувала, як вона тремтить. Але вона не тікала. Вона дивилася на нього — вперше бачила його на власні очі.

— Я тебе ненавиджу! — кричав Артем. — Ти обіцяла! Ти сказала, що не залишиш мене!

— Я, Аліса, що тримала твій біль, відпускаю тебе, — я підняла очі і подивилась просто в його очі. Сльози заважали мені, але я бачила його. — Йди за світлом, а не за тінню.

— Ні! — він рвонувся вперед, і на мить мені здалося, що він прорве бар'єр. — Алісо, будь ласка!

— Ти вільний, — прошепотіла я останнє слово.

І все стихло.

Вітер впав миттєво. Листя опустилось на землю. Полум'я свічок вирівнялось. Артем стояв переді мною. Його обличчя більше не було спотворене люттю. Воно було спокійним. Він дивився на мене, і в його очах була смуток.

Він зробив крок уперед. Тепер бар'єру не було. Він підійшов до мене впритул.

— Я знайду тебе, — прошепотів він.

І зник.

Свічки згасли всі одночасно. Ми залишились у цілковитій темряві. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше