Я знав, що вона бреше.
Відчував це кожною клітиною свого неприродного тіла. Відчував у тому, як вона торкалась мене, ніби намагалась запам'ятати кожен вигин, кожну лінію. У тому, як вона дивилася на мене — з голодом, змішаним з відчаєм. У тому, як її серце калатало надто швидко, коли вона думала, що я сплю.
Вона щось задумала. І я здогадувався, що саме.
Але цієї ночі мені було байдуже.
Ми лежали на дивані у вітальні. Світло не горіло, лише місяць кидав тьмяні тіні на підлогу. Вона була в моїх обіймах, притиснута до моїх грудей, і я відчував, як б'ється її серце. Воно билося для мене. Зараз — тільки для мене.
— Артеме, — прошепотіла вона, підводячи голову. Її очі блищали в темряві.
— Що? — я торкнувся її волосся.
— Нічого. Просто... я хочу тебе.
Я не став чекати.
Я перевернув її на спину і навис над нею. Її руки одразу обвили мою шию, а ноги обплели мої стегна. Вона вчепилася в мене, як потопаючий у рятівне коло.
Цього разу це було не просто бажання. Це була спроба втримати час. Спроба зупинити світанок, який невблаганно наближався.
Я цілував її так, наче хотів проковтнути. Мої руки ковзали по її тілу, стискаючи, залишаючи синці, намагаючись вкарбувати її в свою пам'ять. Вона стогнала мені в губи, вигиналася, дряпала мої плечі. Її шкіра палала, а мій дотик був крижаним. Цей контраст зводив з розуму.
Коли ми досягли піку, вона скрикнула, вп'явшись зубами мені в плече. Я відчув, як її тіло вигинається дугою, і притиснув її до себе ще міцніше, не дозволяючи відсторонитися.
Ми лежали на дивані, важко дихаючи. Вона — вкрита потом, з розпущеним волоссям, зі слізьми на щоках. Я — холодний, нерухомий, з її запахом на своїй шкірі.
— Не йди, — прошепотів я, хоча знав, що вона піде.
Вона не відповіла. Лише притиснулась щокою до моїх грудей і заплющила очі.
Ми не спали. Ми просто лежали, слухаючи один одного. Я слухав, як б'ється її серце, як вона дихає, як вона намагається стримати сльози.
Коли за вікном почало світати, вона підвелася. Сіла на краю дивана, закутавшись у плед. Її обличчя було блідим, а очі — втомленими.
Раптом задзвонив телефон. Вона здригнулась і подивилася на екран. Марта.
Аліса взяла слухавку і тихо сказала:
— Алло.
Пауза. Вона слухала, що каже подруга. Її погляд був спрямований у підлогу.
— Так, — сказала вона тихо. — Усе гаразд. Я вдома.
Ще пауза. Вона прикусила губу.
— Сьогодні вночі, — прошепотіла вона в слухавку. — Тільки це. Більше нічого.
Вона поклала слухавку і повільно підвелася.
Я лежав на дивані й дивився на неї. Вона намагалась не зустрічатися зі мною очима. Вона брехала мені. Вона планувала піти.
Я знав, що вона хоче зробити. Знав, що вона піде на кладовище, щоб провести свій обряд. І знав, що вона не хоче, щоб я знав про це.
Вона підійшла до ліжка, почала одягатися. Натягнула джинси, светр. Я спостерігав за кожним її рухом.
— Ти кудись збираєшся? — запитав я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
Вона здригнулась.
— Мені треба до Марти, — сказала вона, не обертаючись. — Вона... вона захворіла. Їй треба допомогти.
Я підвівся. Повільно. Підійшов до неї ззаду.
— Алісо, — сказав я.
Вона обернулась. Її очі були повні сліз. Вона не могла брехати мені. Вона не вміла.
Я взяв її за руки. Вони тремтіли.
— Я знаю, — тихо сказав я. — Я знаю, куди ти йдеш.
Вона заплакала. Тихо, беззвучно.
— Артеме, я...
— Не треба, — я приклав палець до її губ. — Не треба нічого казати.
Я дивився на неї. На цю дівчину, яка стала моїм світлом, моїм прокляттям і моїм порятунком. Я знав, що вона збирається мене вбити. І я знав, що дозволю їй це зробити.
Я нахилився і поцілував її в лоб. Довго. Ніжно.
А потім, коли вона вже стояла на порозі, тримаючись за ручку дверей, я сказав це.
— Я не боюся зникнути, Алісо, — мій голос прозвучав твердо. — Я боюся лише одного. Що ти забудеш мене. Що через рік ти прокинешся вранці й не згадаєш, як сильно тебе любила темрява. — Я зробив паузу. — Але навіть якщо ти забудеш — я не шкодую. Ні про смерть, ні про біль. Бо ці останні дні з тобою варті того, щоб горіти в пеклі вічність.
Вона стояла, не рухаючись. Сльози текли по її щоках.
— Іди, — прошепотів я. — Закінчуй це.
Вона відчинила двері. І пішла.
А я залишився стояти посеред вітальні, дивлячись на зачинені двері, і чекав на власну смерть.