Розділ 12. Три дні пекла

Три дні.

Для мертвого це не має значення. Але для того, хто став плоттю — це вічність.

Першого дня я думав, що зійду з розуму. Стіни її квартири стали для мене кліткою. Я намагався вийти — крізь двері, крізь вікна. Але кожного разу невидима стіна відкидала мене назад. Це було схоже на удар струмом, тільки боліло не тіло, а саму сутність.

Я ходив по її кімнатах. Я торкався речей. Тепер я міг це робити. Я відчував шорсткість її светра, холод порцелянової чашки, яку вона залишила на столі. Я відчував її запах — ваніль і дощ. Він зводив мене з розуму.

Я сідав на її ліжко і згадував ту ніч. Її шкіру. Її подих. Те, як вона вигиналася піді мною. Я хотів її знову. Не просто як енергію чи тепло. Я хотів її фізично. І усвідомлення того, що вона пішла, що вона покинула мене тут, у цій клітці, розривало мене зсередини.

Другого дня я почав ненавидіти її.

Вона знала, що я не можу вийти. Вона знала, що я чекаю. І все одно не прийшла. Вона боялася. Вона зневажала мене. Вона думала, що може втекти від мене так само, як тікала від своїх проблем.

Я бив кулаками в невидиму стіну біля вхідних дверей, поки мої кістки не почали боліти. Я кричав її ім'я в порожнечу. Але у відповідь була лише тиша. Темрява навколо мене ставала густішою, вона більше не просто огортала мене, вона просочувалася в мене. Я ставав іншим. Злішим. Голоднішим.

Третього дня я змирився.

Я сидів на підлозі у вітальні, притулившись спиною до дивана, і дивився на вхідні двері. Я чекав. Я знав, що вона повернеться. Ми були пов'язані. Намертво.

І ось, надвечір, я почув це.

Клацання ключа в замку.

Я підвівся. Повільно. Відчуваючи, як усередині все стискається в тугий клубок.

Двері відчинилися. Аліса стояла на порозі. Вона була в тому самому пальті, з тією ж сумкою. Її обличчя було блідим, очі — червоними від безсоння. Вона боялася. Я бачив, як тремтять її руки.

Але вона прийшла.

Вона зробила крок усередину і зачинила двері. Клацнув замок. І в цю мить я відчув, що клітка знову закрилася. Але тепер ми були в ній разом.

— Привіт, — прошепотіла вона, дивлячись у темряву кімнати.

Я вийшов з тіні. Тепер я не ховався. Я хотів, щоб вона бачила мене всього. Високого, широкоплечого, у чорному. Я зупинився за два кроки від неї.

— Ти прийшла, — мій голос прозвучав хрипко. Я не стримував люті.

— Я не могла залишити тебе тут, — вона спробувала говорити твердо, але її голос зірвався.

— Три дні, Алісо. — Я зробив крок уперед. Вона відступила і притислась спиною до дверей. — Ти залишила мене тут на три дні. Одного. У цій клітці.

— Я була у Зої. Я шукала спосіб допомогти тобі...

— Допомогти? — я засміявся. Це був гидкий, сухий звук. — Я не просив допомоги. Я просив тебе залишитись.

Я підняв руку і торкнувся її обличчя. Мої пальці були крижаними. Вона здригнулась, але не відсторонилась.

— Ти боялася мене, — сказав я, дивлячись їй у вічі. — Ти втекла.

— Так, я боялася, — вона підвела підборіддя. — І я досі боюся. Але я повернулася.

Я нахилився до неї. Дуже близько. Я відчував запах її шкіри. Він паморочив мені голову.

— Я не відпущу тебе знову, — прошепотів я їй у губи. — Чуєш? Ніколи.

Вона заплющила очі. По її щоці скотилася сльоза.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — Тому я тут.

Я поцілував її. Це був не ніжний поцілунок. Це було покарання. Я вп'явся в її губи, наче намагався випити її всю. Вона відповіла. Її руки обвили мою шию, пальці вп'ялися в потилицю.

Я відірвався від неї, важко дихаючи. Я не потребував повітря, але зараз мені здавалося, що я задихаюсь.

— Що тобі сказала відьма? — запитав я, не відпускаючи її.

Вона подивилася на мене. В її очах було щось нове. Рішучість, змішана зі страхом.

— Вона сказала, що я маю відпустити тебе, — тихо сказала вона. — Інакше ти вб'єш мене.

Я завмер.

— І ти віриш їй?

— Я вірю своїм очам, — вона торкнулась мого обличчя. — Ти стаєш сильнішим. І темнішим. Я відчуваю це.

Я відступив на крок. Лють знову піднялася в мені. Відпустити її? Вона хоче відпустити мене? Після всього?

— Я не піду, — сказав я. — Я не хочу йти.

— Я знаю, — вона зробила крок уперед. — Але це не твій вибір. Це мій.

Вона дістала з кишені маленький мішечок — той самий, від Зої. Вона тримала його в руці, і я відчув, як від нього віє чимось різким, що відштовхує мене.

— Що це? — прошипів я.

— Це захист, — сказала вона. — Я не хочу використовувати це проти тебе. Але якщо ти змусиш мене...

Я дивився на неї. На цю дівчину, яка стояла переді мною з амулетом у руці, готова боротися зі мною. І в цю мить я зрозумів, що люблю її. Люблю так сильно, що готовий розірвати її на шматки, аби тільки вона не належала нікому іншому.

— Добре, — сказав я, відступаючи. — Роби свій ритуал. Але знай: коли ти відпустиш мене, я заберу тебе з собою.

Вона здригнулась, але не відвела погляду.

— Побачимо, — прошепотіла вона.