У таксі пахло вогкістю і дешевим освіжувачем повітря. Я сиділа на задньому сидінні, притиснувши сумку до грудей, і дивилася у вікно, як злива розмиває обриси міста.
Мене трясло. І не від холоду.
Я прокручувала в голові цю ніч. Знову і знову. Його руки, його губи, його вага. Він був не просто тінню. Він був плоттю. Я згадувала, як його пальці стискали мої стегна, як його холодне дихання обпікало шию. І найстрашніше — я згадувала, як мені це подобалось. Як я вигиналася під ним, як дряпала його спину, як благала не зупинятися.
Я стала залежною. Це усвідомлення вдарило мене, як ляпас. За кілька днів цей привид, цей мертвий хлопець, став для мене потрібним, як повітря. Я думала про нього постійно. Я чекала на нього щоночі. Коли він не приходив, я відчувала фізичний біль.
Але водночас я боялася його до сказу. Того, як темрява навколо нього згущується, як у його очах з'являється щось голодне і звірине. Він був небезпечним. І тепер він був замкнений у моїй квартирі. Я не знала, чи можу я взагалі туди повертатися.
Таксі зупинилося біля будинку Марти. Я розрахувалася і побігла під дощ, не озираючись. Я боялася, що якщо обернусь, то побачу його.
Марта відчинила двері відразу, наче чекала на мене під дверима.
— Алісо, Боже мій, — вона схопила мене за руки і затягнула в передпокій. — Що сталося? На тобі лиця немає!
Я стояла, мокра, тремтяча, і дивилася на неї очима, повними сліз.
— Марто, — прошепотіла я. — Я не знаю, з чого почати. Але це правда. Все, що я тобі казала — це правда.
Я розповіла їй усе. Від самого початку. Про силует у коридорі. Про кладовище. Про хрест зі змією, який я розбила. Про те, як він став фізичним цієї ночі. Я не приховувала нічого, навіть найінтимніших деталей, бо мені було вже начхати на сором. Мені було страшно.
Марта слухала мене, сидячи на кухонному стільці. Її обличчя ставало дедалі блідішим. Коли я закінчила, вона довго мовчала. Потім підвелася і дістала з холодильника пляшку горілки.
— Я думала, ти з'їхала з глузду, — сказала вона, наливаючи дві чарки. — Але тепер... я бачу твої очі. І ці сліди на шиї. — Вона кивнула на мій шарф. — Це не жарти.
— Що мені робити, Марто? — я обхопила голову руками. — Він не виходить з квартири. Він став реальним, але він замкнений там. Я боюся його. І боюся, що без нього я збожеволію.
Марта випила свій бокал вина залпом.
— Я знаю одну жінку, — сказала вона тихо. — Її звати Зоя. Вона... не зовсім звичайна. Моя бабуся колись до неї зверталася. Вона займається всім цим — травами, обрядами, духами. Якщо хтось і знає, що робити з твоїм привидом, то це вона.
— Вона допоможе?
— Не знаю. Але ми їдемо зараз.
Ми не стали чекати ранку. Ми сіли в машину Марти і поїхали на околицю міста, туди, де старі будинки стояли майже впритул до лісу. Вулиця була темною, ліхтарі не горіли. Будинок Зої стояв у самому кінці, за високим парканом, і здавалося, що він вростає в землю.
Ми піднялися на ґанок. Марта постукала. Двері відчинилися майже відразу, наче нас там чекали.
На порозі стояла жінка. Вона була не стара, як я собі уявляла. Років п'ятдесяти, з сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, і дуже темними, пронизливими очима. Вона дивилася на мене, і мені здалося, що вона бачить мене наскрізь.
— Заходьте, — сказала вона низьким голосом. — Я вже знаю, навіщо ви прийшли.
У будинку Зої було важко дихати. Пахло полином, воском і чимось старим, землистим. Світло було тьмяним, від вівтарів зі свічками. На стінах висіли пучки сухих трав і якісь дивні символи, вирізані з дерева.
Ми сіли за стіл. Зоя налила нам чаю, але я не могла зробити й ковтка.
— Розкажи мені про нього, — сказала вона.
Я розповіла. Вона слухала, не перебиваючи. Коли я закінчила, Зоя довго дивилася на полум'я свічки.
— Ти зробила велику дурість, коли зламала той хрест, — сказала вона нарешті. — Хрест не просто тримав його в цьому світі. Він був печаткою. Коли ти його зламала, ти зруйнувала бар'єр. Тепер він не просто привид. Він — сутність, яка живиться твоєю енергією. Він став фізичним, бо ти дала йому свою силу, свої емоції, свою кров.
— Кров? — я здригнулась. — Я не давала йому крові.
— Ти дряпала його. Він дряпав тебе. Ви обмінялися енергією. — Зоя подивилася на мене. — Він не може вийти з твоєї квартири, бо вона стала його якорем. Але з кожним днем він стає сильнішим. І якщо ти не відпустиш його, він висмокче з тебе все життя. Буквально.
Я відчула, як у мене холоне всередині.
— Що мені робити? — прошепотіла я.
— Його треба відпустити, — сказала Зоя. — Але це дуже небезпечно. Він не захоче йти. Він чіплятиметься за тебе. Тобі доведеться зробити ритуал на його могилі. Ти маєш повернути йому ім'я. І сказати йому «прощавай». Але спочатку тобі треба буде знову заманити його в пастку. І не дати йому забрати тебе з собою.
Вона підвелася, підійшла до шафи і дістала маленький мішечок із чимось, що пахло сіллю і залізом.
— Це допоможе тобі захиститися, коли він буде поруч. Але ритуал — це не гра. Якщо ти помилишся хоч у чомусь, він залишиться з тобою назавжди. І тоді ти помреш.
Я сиділа, вчепившись у край столу. Мені було страшно. По-справжньому страшно.
— Я не поїду додому, — сказала я, коли ми вийшли від Зої. — Я не можу бути з ним сьогодні. Я боюся.
Марта мовчки кивнула і повезла мене до себе.
Цієї ночі я спала в її вітальні, на дивані, під двома ковдрами. Я заплющувала очі, і мені здавалося, що я відчуваю його холод десь далеко, у своїй квартирі. Він чекав на мене. Він знав, що я повернусь.
І я знала, що повернусь. Незважаючи на страх. Бо Зоя сказала правду: він висмокче з мене життя. Але я вже не могла уявити свого життя без нього.