Розділ 10. Ранок після (Від імені Аліси)

Я прокинулась від холоду. Але це був не той кістковий холод, що завжди супроводжував його появу. Це був звичайний ранковий холод, коли ковдра сповзла на підлогу.

Я розплющила очі. Світло ледь пробивалося крізь штори. У кімнаті панував безлад: мій одяг розкиданий, подушка зім'ята. Я сіла в ліжку, і мене пробив дрож. Під шкірою досі відлунювало те, що було вночі. Я провела долонею по плечу і намацала подряпини. Справжні, фізичні сліди від нігтів.

Але найдивніше було не це. Я згадала, як він тримав мене. Це не була ілюзія чи холодний вітер. Він був важким. Він був фізичним. Я відчувала його тіло, його м'язи, його вагу. Він дихав. Він не просто виникав із темряви — він був у ній, як жива людина.

Я заплющила очі, намагаючись вгамувати сказ серця. «Зберися, Алісо. Ти маєш тримати голову холодною. Це божевілля. Він — привид. Мертвий. Ти не можеш закохатись у нього. Треба закінчувати це».

Але інша частина мене, темна й егоїстична, шепотіла: «Але ж ти ніколи не почувалася такою живою».

Я встала, накинула халат і пішла на кухню. У квартирі було тихо. Я поставила чайник, але коли він закипів, я забула про нього, дивлячись у порожній коридор.

— Артеме? — покликала я тихо.

Нічого. Ні шепоту, ні тіні. Але я відчувала його. Він був тут, у квартирі. Його присутність більше не була ефірною. Вона здавалася важкою, насиченою, наче в кімнаті стояв хтось невидимий, кого я могла б торкнутися, якби простягнула руку.

Я вирішила, що мені потрібна допомога. Я не могла самотужки розібратися з тим, що відбувається. Я не могла дозволити йому затягнути мене в цю темряву назавжди. Я мала поговорити з Мартою. Розповісти їй усе. Попросити про допомогу.

Я швидко зібралась. Натягнула джинси, темний светр, замотала шию шарфом, щоб приховати сліди його поцілунків. Коли я підійшла до вхідних дверей і взялася за ручку, то раптом відчула, як щось у квартирі змінилося. Повітря стало густим, наче перед грозою.

Я обернулась.

У коридорі, за кілька кроків від мене, стояв він.

Цього разу я бачила його чіткіше. Він не був просто чорним силуетом. Я бачила контури його обличчя, лінію щелепи, широкі плечі під чорною курткою. Він був високий, майже під стелю, і дивився на мене.

— Ти йдеш? — запитав він. Його голос звучав так, наче він говорив мені просто у вухо.

— Я маю піти, — сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Мені треба до Марти. Треба розібратися з цим.

Він зробив крок уперед. Я мимоволі відступила до дверей.

— Не йди, — сказав він.

— Артеме, я не можу залишитися тут назавжди. Ти не розумієш. Це небезпечно.

— Я не можу тебе відпустити.

Він зробив ще один крок. І тоді я зрозуміла: він не зупиняється. Він підійшов до мене впритул, і його рука лягла на двері поруч із моєю головою. Він був майже фізичним. Я відчувала його холодне дихання на своєму обличчі.

— Ти не вийдеш, — прошепотів він.

— Спробуй мене зупинити, — відповіла я, і сама здивувалася своїй рішучості.

Я різко смикнула ручку і відчинила двері. Світло з під'їзду впало на сходову клітку. Я зробила крок через поріг.

І тоді відбулося щось дивне.

Я відчула, як щось натягнулось, наче струна, і обірвалося. Я обернулася. Артем стояв на порозі моєї квартири. Він намагався зробити крок за мною, але його ніби щось тримало. Він вдарився об невидиму стіну, яка виникла між нами, і відсахнувся. Його обличчя спотворила гримаса болю і люті.

— Алісо! — його голос прозвучав глухо, наче крізь товсте скло.

Я стояла на сходах і дивилася на нього. Він був там, у моїй квартирі. Фізичний, реальний, але замкнений. Він не міг вийти.

— Що... що з тобою? — прошепотіла я.

Він подивився на мене, і в його очах (які я нарешті могла розгледіти — вони були сірі, майже попелясті) був розпач.

— Я не знаю, — сказав він. — Я не можу вийти. Я не можу піти за тобою. Я замкнений тут.

Я зробила крок назад, униз по сходах. Він залишився стояти на порозі. Він не міг переступити межу.

— Я повернусь, — сказала я. — Я знайду спосіб допомогти тобі.

— Алісо...

Але я вже бігла вниз.

Коли я вийшла на вулицю, то обернулась і подивилась на вікна своєї квартири. Він стояв за склом. Тепер це був не безликий силует, а справжній чоловік. Високий, широкоплечий, з темним волоссям. Він дивився, як я йду.

І від цього усвідомлення — що він став фізичним, але тепер в'язень моєї квартири, і що я не знаю, як його врятувати, не знищивши себе, — мені стало по-справжньому моторошно.

Я розвернулась і швидко пішла до Марти. Мені потрібно було виговоритися. Мені потрібно було, щоб хтось нагадав мені, що це все — жах, і що мені треба тікати.

Але десь глибоко в душі я вже знала: я не втечу. І коли я повернусь додому, він чекатиме. Фізичний. Реальний. Мій.