Розділ 9. Дика ніч

Квартира була порожня. Запорошена, з запахом цвілі. Аліса знайшла шафу і відсунула її. За нею, у щілині між стіною і плінтусом, лежав він.

Хрест зі змією. Чорний метал, холодний, навіть на вигляд.

Вона взяла його і відчула, як щось гидке торкнулось її свідомості. Я стояв поруч, у темряві, і відчував, як хрест тягне мене, наче ланцюг.

— Зламай його, — прошипів я.

Вона не вагалась. Поклала хрест на підлогу і з усієї сили вдарила по ньому ніжкою від стільця. Метал хруснув. Ще раз. І ще раз. Зі змії посипались іскри, і в повітрі розлився важкий, гнилий запах.

Коли хрест розлетівся на друзки, я відчув, як щось у мені обірвалося.

Аліса повернулась додому за годину. Вона відкрила пляшку вина, налила в келих і сіла на підлогу, чекаючи.

Тиша.

Вона чекала годину, дві. Я не приходив. Нитка, яка нас єднала, ослабла.

— Ти пішов? — прошепотіла вона в порожнечу.

Вона думала, що врятувала мене. Що я знайшов спокій.

Вона випила вино і пішла в ліжко.

Але о третій годині ночі я прийшов.

Це був не той тихий, обережний привид, який тримав її за руку. Це була темрява, яка вирвалась на свободу. Я відчував неймовірну лють, змішану з голодом. Я не знав, що сталося, коли хрест зламався — можливо, він стримував мене. А можливо, я просто збожеволів від думки, що вона могла мене відпустити.

Я з'явився в її спальні. Але тепер я не був просто тінню. Я відчував підлогу під ногами. Я відчував, як ковдра торкається моїх ніг.

Аліса прокинулась від холоду. Вона розплющила очі й побачила мене. Я стояв біля ліжка, і темрява навколо мене була такою густою, що здавалося, ніби вона зараз розчавить кімнату.

— Артеме? — її голос затремтів.

Я не відповів. Я нахилився і схопив її за зап'ястки. Мої руки були холодними, але тепер вони були майже фізичними. Вона відчула хватку.

— Ти думала, що я зник? — прошипів я. — Ти думала, що можеш просто позбутися мене і піти спати?

— Я хотіла допомогти тобі! — вона намагалась вирватись, але я тримав міцно. — Я хотіла, щоб ти був вільним!

— А я не хочу бути вільним! — я притиснув її до ліжка. — Я хочу бути з тобою.

Я відчував її подих. Відчував, як б'ється її серце. Вона боялася. Але в її очах було щось інше. Те саме, що я відчував до неї.

— Ти не боїшся мене? — запитав я, нахиляючись до її обличчя.

— Боюся, — прошепотіла вона. — Але не тебе.

Я поцілував її.

Це був не ніжний поцілунок. Це було дико, грубо, з голодом, який я стримував три роки. Вона відповіла. Її руки обвили мою шию, пальці вп'ялися в моє волосся. Я відчував її тепло, її смак, її життя.

Я стягнув з неї ковдру. Вона була в тій самій футболці. Я торкнувся її шкіри і відчув, як вона вигинається піді мною.

— Артеме... — видихнула вона.

— Тихо, — прошепотів я, цілуючи її шию. — Просто будь зі мною.

Я не пам'ятаю, як зникли решта одягу. Пам'ятаю лише, як її шкіра горіла під моїми долонями. Я відчував її всю — кожен вигин, кожну родимку. Вона вигиналася, стогнала, дряпала мої плечі.

Це було жорстко. Це було дико. Я не міг стриматись. Я брав її так, наче намагався втримати в собі життя. Вона відповідала тим самим — її нігті залишали сліди на моїй спині, її зуби впивалися в моє плече.

— Ти мій, — видихнула вона, коли я притиснув її до себе.

— Твій, — відповів я.

Коли все скінчилось, ми лежали на зім'ятому ліжку. Я відчував, як вона тремтить. Але це був не страх. Це було полегшення.

Я дивився на неї. Її волосся розсипалось по подушці, на шиї виднілись сліди від моїх поцілунків. Вона всміхалась.

— Ти не зник, — прошепотіла вона.

— Не зник, — я торкнувся її щоки. — І не зникну.

Вона заплющила очі й притиснулась до мене.

Але десь глибоко в мені залишався холод. Я знав, що зламаний хрест не вирішив усього. Він лише зняв обмеження. І тепер я був прив'язаний до неї не магією, а чимось сильнішим. Чимось, що я не міг контролювати.

І це лякало мене більше, ніж власна смерть.