Розділ 7. Перший контакт

Вона повернулася додому за пів на другу ночі.

Я не йшов за нею слідом — я чекав. Я знав, що вона має зайти в квартиру, зачинити двері, ввімкнути світло. Їй потрібен був час, щоб прийти до тями. Я відчував, як вона стоїть у передпокої, не знімаючи пальто, і важко дихає. Її серце билося як шалене, а в думках була каша зі страху, полегшення і чогось схожого на подив.

Вона ввімкнула світло. Я відчув, як воно обпікає мене навіть крізь стіни, і відступив глибше в темряву своєї ями. Але не пішов. Я тримався за нитку, як потопаючий за рятівне коло.

Минуло, мабуть, з годину. Я відчув, як вода в її ванній шумить, як вона змиває з себе бруд із кладовища. Потім — тиша. Потім — кроки на кухню. Дзвін чашки.

Я знав, що вона сіла на підлогу біля вікна. Вона часто так робила. І тоді я потягнувся до неї.

Я не виникав різко, не з'являвся з темряви, як раніше. Я дозволив собі проявитися повільно. Спершу — лише як холод у кімнаті, як легкий протяг. Потім — як тінь у кутку, яка поступово набувала обрисів.

Вона побачила мене. Але не скрикнула. Лише міцніше обхопила чашку з чаєм.

— Ти прийшов, — прошепотіла вона.

— Я обіцяв, — мій голос прозвучав тихо, без хрипу. Майже як людський. — Я не буду лякати тебе.

Я стояв за кілька кроків від неї. Вона сиділа на підлозі, підібгавши ноги, у завеликій вовняній кофті, з розпущеним вологим волоссям. Вона була бліда, без макіяжу, з темними колами під очима. І найкрасивіша з усіх, кого я пам'ятав.

— Я думала, що зійшла з розуму, — сказала вона. — Коли їхала додому в таксі, я думала, що водій бачить, як я тремчу. Я думала, що він зараз відвезе мене в психлікарню.

— Ти не зійшла з розуму, — я зробив крок ближче. Підлога під моїми ногами не рипнула. — Я тут. Я реальний. Наскільки це можливо.

Вона підвела на мене очі.

— Чому ти не покажеш мені своє обличчя? — запитала вона. — Ти ж пам'ятаєш його?

— Я не пам'ятаю, — чесно відповів я. — Коли я дивлюсь у дзеркало, там нічого немає. Але коли ти дивишся на мене... я відчуваю, що воно є.

Вона відставила чашку на підлогу. Підвелася.

Між нами було лише два кроки. Я бачив, як вона вагається. Я бачив, як її пальці нервово перебирають край кофти. Але в її очах не було страху. Там було щось інше. Щось, від чого в мене всередині все стискалося.

— Я хочу спробувати, — сказала вона.

— Що?

— Торкнутися тебе.

Я завмер.

— Алісо, я холодний. Я — смерть. Ти не маєш...

— Замовкни, — вона зробила крок уперед. — Ти обіцяв не лякати мене. То не лякай.

Вона підняла руку. Повільно, дуже повільно, наче боялася, що я розсиплюсь. Її долоня наблизилась до мого обличчя.

Я не знав, що робити. Я хотів відступити, але не міг. Я хотів, щоб вона торкнулась мене. Я хотів цього так сильно, що мені здавалося, ніби я зараз згорю.

Її пальці торкнулись темряви там, де мало бути моє обличчя.

Я відчув це. Не як фізичний дотик — як електричний розряд. Як удар блискавки, що пройшов крізь усю мою сутність. Її тепло було таким живим, таким реальним, що я мимоволі подався вперед.

— Я відчуваю тебе, — видихнула вона. Її очі розширились. — Я справді тебе відчуваю. Ти холодний. Але це... приємно.

— Алісо...

Вона провела пальцями по моїй щоці, по лінії щелепи. Я знав, що вона не бачить рис, але вона ніби малювала їх у своїй уяві. Її пальці зупинились на моїх губах.

Я не міг дихати. Я не потребував дихання, але зараз мені здавалося, що я задихаюсь.

Я підняв руку. Я хотів торкнутись її у відповідь. Але моя рука була темрявою. Я боявся, що вона відсахнеться.

Вона не відсахнулась. Вона взяла мою руку своєю і притиснула до своєї щоки.

— Бачиш? — прошепотіла вона. — Я не боюся.

Я відчув її шкіру. Теплу, гладку, живу. Я відчув, як під нею б'ється пульс. Я відчув, як її дихання торкається моєї долоні.

І тоді щось у мені зламалося.

Я притягнув її до себе. Різко, можливо, навіть грубо. Вона скрикнула, але не відштовхнула. Її руки обвилися навколо моєї шиї, а я притиснув її до грудей, наче намагався втримати від падіння.

Я не міг відчути її тепло так, як відчувають живі. Але я відчував її життя. Воно пульсувало під моїми руками, віддавалося в мені болісним, солодким відлунням. Я відчував, як вона тремтить. Але це був не страх. Це було щось інше.

— Я думав, що зійшов з розуму, — прошепотів я їй у волосся. Воно пахло ваніллю і дощем. — Я думав, що ти — просто чергова ніч, яку я забуду. Але ти не забуваєшся.

Вона підняла голову. Її обличчя було зовсім близько. Я знав, що вона не бачить моїх очей, але вона дивилась саме туди, де вони мали бути.

— Я хочу допомогти тобі, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти знайшов спокій.

— А якщо мій спокій — це ти? — я не знав, звідки взялися ці слова. Вони просто вирвались. — Що тоді?

Вона не відповіла. Вона просто притислась щокою до моїх грудей і заплющила очі.

Ми стояли так довго. Я тримав її в обіймах, відчуваючи, як вона дихає. Я знав, що темрява навколо нас чекає. Я знав, що моя нитка до цього світу стає коротшою з кожною хвилиною. Але зараз це не мало значення.

Вона була поруч. Вона не боялась. Вона була моєю.

І в цю мить я зрозумів, що готовий померти ще раз, аби тільки вона ніколи не дізналась, наскільки я насправді небезпечний.

— Мені треба йти, — прошепотів я, коли відчув, що починаю танути.

Вона відсторонилась. Її очі були вологими.

— Ти прийдеш завтра?

— Я завжди приходжу, — я посміхнувся. Я не знав, чи видно мою посмішку, але я сподівався, що вона її відчула. — Навіть якщо ти мене не бачиш.

Я розчинився в темряві. Останнє, що я побачив, — як вона стоїть посеред кімнати, обіймаючи себе руками, і всміхається.

Вперше за три роки я відчув, що мій холод трохи відступив.