Я не пішов. Я стояв за старим дубом, у найтемнішій тіні, і дивився, як вона підводиться з землі.
Вона витерла обличчя долонями, залишивши на блідих щоках брудні смуги. Ліхтар вона залишила на землі — він розбився, коли я його загасив. Аліса дістала з кишені телефон і ввімкнула ліхтарик. Слабкий білий промінь вихопив із пітьми іржаву огорожу, потім — занедбану стежку.
Вона пішла далі.
Я йшов за нею, тримаючись на відстані. Моя лють вщухла, залишивши по собі гидке, тягнуче відчуття. Я не хотів, щоб вона бачила мою могилу. Але ще більше я не хотів, щоб вона пішла.
Ділянка №4 починалась за старою каплицею. Тут не було гарних пам'ятників — лише зарослі бур'яном горбки, кілька похилених хрестів та одна спільна табличка, на якій уже стерлись імена.
Аліса зупинилась.
Вона стояла біля найдальшого горбка, біля самісінького паркану. Земля тут проснулась, трава була рідка й бліда. На маленькому металевому хресті висіла табличка — дешева, з іржі й часу на ній майже нічого не залишилось.
Вона присвітила телефоном.
«А. В. 1997 — 2023».
Я стояв за її спиною і відчував, як у мене всередині щось стискається в крижаний клубок. Ось воно. Моє ім'я, стерте до двох літер. Моє життя, втиснуте в кілька цифр.
Я не пам'ятав, як помирав. Але коли вона торкнулась рукою холодної землі на моєму горбку, я згадав.
Спалах.
Я їхав додому. Був дощ. Двірники не встигали змахувати воду. Я думав про щось звичайне — про каву, про те, що забув вимкнути світло в коридорі. А потім — сліпучі фари. Не мої. Чужі. Вони летіли просто на мене.
Скрегіт металу. Скло, що ламається, наче папір. І біль — не фізичний, а той, коли розумієш, що зараз усе скінчиться.
А потім — тиша. І холод.
Я смикнувся, повертаючись у теперішнє. Аліса сиділа навпочіпки біля могили, і її пальці повільно перебирали землю.
— Артем, — прошепотіла вона. — Артеме В.
Я вийшов з тіні.
Цього разу я не намагався бути страшним. Я просто стояв. Темрява навколо мене стала менш агресивною, вона більше не вирувала, а просто огортала мене, як стара ковдра.
Аліса підвела голову. Вона побачила мене, але не відсахнулась. Її очі були червоні від сліз, але в них уже не було того тваринного жаху. Було щось інше.
— Це ти, — сказала вона. Це не було питанням.
— Так, — мій голос прозвучав тихо, майже лагідно.
Вона повільно підвелась. Між нами було два кроки.
— Чому ти не скажеш мені, чого хочеш? — запитала вона. — Чому ти просто не скажеш?
— Я не пам'ятаю, — я відвів погляд. — Я не пам'ятаю свого обличчя. Не пам'ятаю, як жив. Я пам'ятаю лише... біль. І те, що я не хотів помирати.
Аліса зробила крок уперед.
— Але ти пам'ятаєш своє ім'я. Ти пам'ятаєш, що загинув не з власної волі.
— Я не знаю, чого хочу, — зізнався я. — Спочатку я хотів, щоб ти пішла. Потім — щоб ти залишилась. Зараз я просто... я просто хочу, щоб хтось знав, що я тут.
Вона дивилась на мене довгим, пронизливим поглядом. Її губи тремтіли. Я бачив, як вона бореться з собою. Між нами висіла темрява, і я відчував, як нитка між нами натягнулась до межі.
— Я знаю, що ти тут, — тихо сказала вона.
І тоді вона зробила те, чого я не очікував.
Вона простягнула руку і торкнулась темряви там, де мало бути моє обличчя. Її пальці пройшли крізь мене, але я відчув це. Відчув тепло її долоні. Відчув, як щось у мені прокидається від цього дотику.
Я застиг.
— Я не відчуваю тебе, — прошепотіла вона. — Але я знаю, що ти поруч.
— Я поруч, — відповів я.
Вона опустила руку. Її очі блищали в світлі телефонного ліхтарика.
— Я прийду сюди знову, — сказала вона. — Завтра. І післязавтра. Я знайду спосіб допомогти тобі. Але ти маєш пообіцяти мені дещо.
— Що?
— Ти більше не будеш мене лякати. Ти не будеш душити мене темрявою. Ти будеш поруч, але не як монстр. Як... як людина.
Я дивився на неї. На цю дівчину, яка стояла на моїй могилі й вимагала від мене обіцянки. Я не знав, чи можу її виконати. Темрява всередині мене була голодною і жорстокою. Але я хотів спробувати.
— Обіцяю, — сказав я.
Вона кивнула. Потім розвернулась і пішла назад до воріт, освітлюючи шлях телефоном. Я стояв і дивився їй услід, поки її силует не розчинився в темряві.
І тоді я відчув, як земля під моїми ногами стала трохи теплішою.