Розділ 5. Могила без імені

Я відчував їхні пошуки.

Це було схоже на те, як хтось колупає нігтем стару рану. Вони сиділи в квартирі Марти, і я стояв у темному кутку, спостерігаючи, як Аліса гортає сторінки в ноутбуці. Світло від екрана робило її обличчя блідим, а очі — гарячковими. Вона не спала другу добу.

— Дивись, — Аліса тицьнула пальцем у екран. — Архів місцевих новин. Три роки тому. Листопад. Аварія на трасі.

Марта схилилась над її плечем.

— «Водій чорного седана не впорався з керуванням... виїзд на зустрічну смугу... загинув на місці...» — Марта читала вголос, і її голос тремтів. — Алісо, тут сотні таких новин.

— Ні, дивись далі, — Аліса прокрутила вниз. — «Особа загиблого встановлена. Артем...»

Я здригнувся.

Почути своє ім'я з її вуст, коли вона читала його з екрана, було нестерпно. Це було наче вона витягла мене з темряви за волосся. Я відчув, як нитка між нами натягнулась до болю.

— «...Артем В. Двадцять шість років. Родичів не знайдено. Похований за рахунок міста на старому кладовищі, ділянка №4...» — Аліса підвела очі на Марту. — Ось воно. Ділянка чотири. Він там.

— Алісо, — Марта відійшла на крок. — Ти розумієш, що це маячня? Ти знайшла в інтернеті якогось хлопця, який загинув три роки тому, і вирішила, що він — це той самий силует у твоєму коридорі?

— Я знаю, що це він, — Аліса закрила ноутбук. — Я відчуваю це. І я їду туди. Сьогодні. Коли стемніє.

Я хотів закричати. Хотів розбити той клятий ноутбук об стіну, щоб вона ніколи не дізналась. Вона не мала права лізти в моє минуле. Але я міг лише стояти і дивитись, як вона збирає речі.

Вони приїхали на цвинтар надвечір. Сонце вже сіло, небо стало кольору брудної води, а вітер гнав сухе листя по асфальту. Старе кладовище за високим цегляним парканом виглядало як чорна діра.

Я чекав на них біля входу.

Вони зайшли за ворота. Ліхтар Аліси вихоплював із темряви облуплені пам'ятники, зарослі бур'яном, іржаві огорожі. Вітер завивав між хрестами.

— Алісо, я серйозно, давай поїдемо, — Марта чіплялась за її руку. — Я не можу. Тут страшно.

Я зібрав темряву навколо себе й жбурнув її у гілля над їхніми головами. Гілка з тріском зламалась, а з дерева зірвався чорний птах із моторошним криком.

Марта закричала.

— Все, я додому! — вона відштовхнула Алісу і побігла назад до воріт, не озираючись. — Прости, я не можу!

Аліса залишилась сама. Вона міцніше стиснула ліхтар і пішла далі вглиб, до четвертої ділянки. Її кроки були повільними, але впевненими.

І тоді я вийшов на її шлях.

Спочатку я просто йшов за нею. Повітря навколо ставало крижаним. Аліса зупинилась, відчувши мою присутність. Вона обернулась, і ліхтар вихопив із темряви мій силует.

Я стояв за п'ять кроків. Високий, широкоплечий, у чорному.

— Ти, — прошепотіла вона.

Я не рухався. Я дозволив темряві обліпити мене, зробити більшим, страшнішим. Я хотів, щоб вона тікала.

— Ти хотіла мене знайти, Артеме? — мій голос прозвучав як низький, хрипкий рик, що виходив із самої землі.

Вона здригнулась від того, що я назвав її здогадку вголос.

— Я... я хочу допомогти тобі, — сказала вона. Голос зраджував її.

— Допомогти? — я зробив крок уперед. Темрява навколо мене закрутилась у вихорі. — Ти прийшла на мою землю. Ти викопала моє ім'я з інтернету. Ти думаєш, що можеш допомогти мені своїми тремтячими руками?

Я підняв руку. Не для того, щоб торкнутись, а щоб налякати. Ліхтар у її руках замиготів і згас. Тепер єдиним світлом був тьмяний місяць.

— Ти прийшла сюди, бо тобі нудно, Алісо? — я наблизився впритул. Вона відступила і вдарилась спиною об кам'яний хрест. Я нахилився до її обличчя, відчуваючи її тепло. — Бо ти самотня і шукаєш собі пригод? Ти думала, що знайдеш тут гарну історію для своєї жалюгідної душі?

Вона заплющила очі. По її щоках текли сльози. Я відчував її страх, він пахнув металом.

— Я знаю, що тобі страшно, — прошепотіла вона. — Я знаю, що ти сам.

— Ти нічого не знаєш! — прошипів я.

Я смикнув за нитку, і повітря навколо неї стало важким, як вода. Вона не могла вдихнути. Я хотів, щоб вона задихнулась від цього жаху, щоб вона забрала свої слова і пішла. Я хотів зламати її.

— Ти хочеш знати, хто я? — я нахилився ще нижче, майже торкаючись губами її волосся. — Я — той, хто помер у муках. Я — той, кого ніхто не шукав. Я гнию тут три роки, і ти — перша, хто прийшов. І знаєш що? Мені начхати на твою жалощі. Забирайся.

Я відступив на крок. Темрява навколо нас трохи послабшала.

Аліса відкрила очі. Вона важко дихала, але не тікала. Вона дивилась на мене — туди, де мало бути моє обличчя.

— Ні, — сказала вона.

Я завмер.

— Що ти сказала?

— Я не піду, — вона витерла сльози долонею. Її голос все ще тремтів, але в ньому з'явилася сталь. — Ти можеш лякати мене. Можеш душити мене темрявою. Але я не піду. Бо я знаю, що ти кличеш мене не для того, щоб я пішла.

Я дивився на неї і не міг поворухнутись. Вона стояла переді мною — маленька, налякана, але така вперта. І в цю мить я зрозумів, що моя лють — це лише мій власний страх. Страх, що вона побачить мене справжнім.

Я відступив у тінь і розчинився в ній, залишивши її саму серед могил.

Але я не пішов далеко. Я стояв за кілька кроків, у темряві, і слухав, як вона важко дихає. І відчував, як нитка між нами стає товщою.