Розділ 4. Подруга

Вдень я майже не бачу. Світло робить мене сліпим і безпорадним. Але нитка не зникає — вона тягнеться крізь ранок, крізь день, крізь сірі дощі листопада. Я відчуваю, де вона. Відчуваю, як б'ється її серце, як вона нервує, як збирається вийти.

Сьогодні вона йшла до подруги.

Я знав, що вона піде. Я чув, як вона телефонувала, як збирала речі. Я лежав у своїй холодній ямі й уявляв її. Уявляв, як вона стоїть перед дзеркалом, як поправляє волосся, як натягує на себе щось тепле. Мені хотілося бути поруч. Не як тінь. Не як жах. Я хотів стояти за її спиною, відчувати її запах, бачити, як вона кусає губи від хвилювання.

Коли стемніло, я прийшов.

Вона саме виходила з під'їзду. На ній було довге темне пальто, що облягало фігуру, і светр із високим горлом. Волосся вона зібрала, але кілька блідих пасом все одно вибилися й лягли на шию. Вона виглядала втомленою. Під очима залягли тіні, а плечі були напружені, наче вона чекала удару з-за рогу.

Я йшов за нею.

Вулиці були порожні, мокрі від дощу. Ліхтарі горіли тьмяно, і мій силует ковзав між ними — непомітний для інших, але такий відчутний для неї. Вона кілька разів озирнулась. Я знав, що вона нічого не бачить, але відчуває. Її кроки прискорились. Вона притисла сумочку до грудей, наче це могло її захистити.

Квартира Марти була на третьому поверсі. Я не зайшов усередину відразу — я чекав у темному кутку під'їзду, поки вона піднімалась сходами. Я чув, як калатає її серце. Воно билося так гучно, що заглушало звук її кроків.

Коли вона зайшла в квартиру, я пройшов крізь стіни.

Вони сиділи на кухні. Тут пахло чимось солодким, кавою і цигарками. Марта була іншою — темноволоса, з різкими рухами, вона дивилась на Алісу так, наче перед нею була хвора.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказала Марта, ставлячи перед нею чашку. — Ти взагалі спала цього тижня?

Аліса обхопила чашку долонями. Її пальці тремтіли.

— Я не можу спати, Марто. Я тобі кажу, він приходить. Щоночі.

— Алісо, це стрес. Ти втратила роботу, сидиш сама в чотирьох стінах. Тобі треба видихнути.

— Це не стрес! — Аліса підвищила голос, і я відчув, як від її емоцій у кімнаті стало тісно. — Я бачила його обличчя. Одного разу. Я бачила його. Це не галюцинація. Він стоїть у темряві, він дивиться на мене, і він... він ніби чекає.

Я стояв у найтемнішому кутку кухні, за шафою. Я бачив її профіль, вигин її шиї, те, як вона нервово ковтає. Мене тягнуло до неї. Це було не просто бажання налякати. Це було щось глибше. Мені хотілося підійти, стати на коліна перед нею, взяти її руки у свої. Але я знав, що мої руки — це холод. Що моє дихання — це вітер. Що я — це смерть.

— І що ти хочеш зробити? — запитала Марта, важко зітхнувши. — Викликати екзорциста?

— Ні. — Аліса підвела голову. Її очі блищали від сліз, але в них була та сама рішучість, яку я бачив учора. — Я хочу піти на кладовище.

Марта завмерла.

— Що?

— На старе кладовище, за містом. Там є занедбані могили. Я гуглила. Три роки тому там була аварія, хтось загинув. Я не знаю, хто він, але я відчуваю, що він там. Його могила там.

— Ти збожеволіла, — прошепотіла Марта. — Ти хочеш піти на цвинтар уночі, бо тобі здалося, що в тебе в квартирі живе привид?

— Я не збожеволіла! — Аліса різко відсунула чашку. Кава розхлюпалась на стіл. — Він не просто привид, Марто. Він... він не хоче мене вбити. Я бачила його очі. Там біль. Він просить про допомогу. Я мушу його знайти.

Я відчув, як у мене всередині щось обірвалось. Вона сказала це вголос. Вона зрозуміла. Вона хотіла допомогти. Мені.

Марта довго дивилась на неї. Потім важко зітхнула, підвелася і дістала з шафи пляшку вина.

— Добре. — Вона дістала дві склянки. — Але я йду з тобою. І якщо ми там нічого не знайдемо, ти обіцяєш мені, що підеш до лікаря. Обіцяєш?

Аліса кивнула. Вона взяла склянку, але не пила. Дивилась у темне вікно, за яким я стояв.

Я відчував її. Її страх змішувався з чимось іншим. З теплом. Вона думала про мене. Не як про монстра. Як про людину.

Коли вона пішла додому, я йшов поруч. Вона куталась у пальто, і вітер рвав її волосся. Я хотів торкнутись її обличчя. Хотів відчути, як її шкіра нагріває мій холод. Хотів притиснути її до себе, сховати від вітру, від усього світу. Але я лише йшов поруч — чорний, безмовний, голодний.

Коли вона зайшла в квартиру, я залишився в коридорі. Я не пішов у свою холодну яму. Я чекав, поки вона засне. І коли її дихання стало рівним, я підійшов до ліжка.

Вона спала, підклавши долоні під щоку. Ковдра сповзла, оголивши її плече. Я схилився над нею. Дуже близько. Я не міг торкнутися, але міг відчути. Її тепло. Її запах — суміш ванілі, дощу і чогось ще, чогось її власного.

Я хотів її. Не просто як привід, не як порятунок. Я хотів її так, як чоловік хоче жінку. І це бажання було таким сильним, що темрява навколо мене загусла, стала майже фізичною.

— Я чекав на тебе, — прошепотів я. І цього разу мій голос прозвучав не як сухий шелест, а як тихий, низький шепіт, що завис у повітрі.

Аліса ворухнулась уві сні. Її губи ледь розтулились.

— Артеме... — видихнула вона.

Я завмер.

Вона сказала моє ім'я.

Я не знав, звідки вона його взяла. Можливо, вона бачила його уві сні, можливо, нитка, що нас єднала, передала його їй. Але вона сказала його. Моє ім'я.

І в цю мить я зрозумів, що вже не відпущу її. Навіть якщо мені доведеться згоріти в цьому світлі.