Я не приходив три ночі.
Не тому, що не хотів. Темрява не пускала. Вона тримала мене на холодному, у землі, і шепотіла щось незрозуміле — попередження чи погрозу, я не розрізняв. Я лежав і слухав, як у мені гуде порожнеча, і чекав.
На четверту ніч вона відпустила.
Я з'явився в коридорі ще до півночі. Квартира була інша. Не та, що раніше. У повітрі висіло щось гостре, електричне, наче перед грозою. Я пішов у кімнату й побачив її.
Вона не спала.
Аліса сиділа на підлозі біля ліжка, підібгавши ноги, з пледом на плечах. Навколо неї горіли свічки — три, у різних кутках, і ще одна на підвіконні. Вогонь тремтів, і тіні на стінах ворушились, як живі. Перед нею лежав розкритий ноутбук, і вона дивилась у нього так, наче там була відповідь.
Я підійшов ближче й зазирнув через її плече.
«Привид у квартирі що робити», «силует у темряві вночі», «галюцинації через стрес», «як вигнати духа з дому». Вона гуглила мене. Вона гуглила нас.
Я відчув, як у мені щось стиснулось. Не сміх — я не пам'ятав, як сміятись. Але щось схоже. Вона шукала мене в інтернеті, наче я був хворобою, яку можна вилікувати. Наче від мене можна було позбутись кнопкою «знайти відповідь».
Вона підвела голову.
Я стояв за два кроки від неї, у тіні між свічками. Вона дивилась просто на мене — і не бачила. Її очі ковзнули по мені, як по порожньому місцю, і повернулись до екрана.
Але щось було не так. Вона напружилась. Пальці завмерли над клавіатурою. Вона повільно, дуже повільно підвела голову знову — і цього разу дивилась уважніше. Її губи ворушились беззвучно, ніби вона рахувала.
— Один, — прошепотіла вона. — Два. Три.
Вона заплющила очі. Я знав цей жест. Вона робила так щоразу, коли хотіла перевірити, чи я реальний. Я стояв нерухомо.
Вона розплющила.
Я не зрушив.
Вона скрикнула — коротко, різко, як від удару. Відсахнулась назад, вдарилась лопатками об ліжко, і плед злетів з її плечей. Свічки замиготіли. Одна з них — та, що на підвіконні — погасла, і в кімнаті стало темніше.
— Ні, — сказала вона. — Ні, ні, ні.
Вона не тікала. Оце було найдивніше. Вона сиділа, притиснута до ліжка, і дивилась на мене широко розплющеними очима — і не тікала. Її груди швидко підіймались, вона дихала через рот, але не рухалась з місця. Наче вросла в підлогу.
Я зробив крок уперед.
Вона здригнулась, але не відвела погляду. І тоді я зрозумів: вона не бачить мого обличчя. Вона бачить силует — темніший за темряву, — і намагається розгледіти в ньому щось знайоме. Людське.
Я хотів їй допомогти. Я хотів, щоб вона побачила.
Я зосередився. Не знаю, як це працює — але я відчув, як щось у мені натягується, як струна, і темрява навколо мене стає рідшою. Я згадав, що в мене було обличчя. Що в мене були очі, ніс, губи. Що я був кимось.
І на мить — лише на мить — світло свічки ніби торкнулось мене.
Вона побачила.
Я не знаю, що саме вона побачила. Але її обличчя змінилось. Страх у її очах не зник — але до нього додалось щось інше. Подив. Впізнавання. Наче вона побачила не монстра, а когось, кого давно шукала.
— Хто ти? — прошепотіла вона.
Я розтулив рот. Я хотів сказати своє ім'я. Але воно було десь там, у порожнечі, і я не міг його дістати. З мене вийшов лише той самий сухий шепіт — довгий, хрипкий, схожий на шелест сухого листя.
Вона заплющила очі. Міцно, до болю. І коли розплющила — мене вже не було.
Темрява смикнула за нитку, і я знову лежав на холодному. Але цього разу я відчував щось нове. Не голод. Не самотність.
Надію.
Вона побачила мене. Не силует — мене. Хоч на мить. І вона не закричала й не втекла. Вона запитала, хто я.
Я лежав і думав про її очі. Сірі, з темними крапками зіниць, що розширились від страху. Про те, як вона прикусила губу, коли дивилась на мене. Про те, як її пальці вчепились у край ліжка — побілілі, напружені.
Вона була красива навіть у страху. Може, саме в страху — найбільше.
Я не мав права так думати. Я був тим, хто її лякав. Я був причиною її безсонних ночей. Але коли я згадував її обличчя — те, як вона дивилась на мене, намагаючись побачити крізь темряву, — у мені щось тягнулось до неї. Не голод. Щось тепліше. Щось, що боліло.
Я не знав, що це. Але я хотів цього.
Наступного ранку вона не гуглила. Вона сиділа на кухні, пила каву — цього разу з цукром, я бачив, як вона насипала дві ложки, — і дивилась у стіну.
Потім взяла телефон і набрала номер.
— Марто, — сказала вона тихо. — Я хочу піти на кладовище.
Пауза.
— Ні, я не з'їхала з глузду. Просто... я думаю, що він там. Я не знаю чому. Але я думаю, що він там.
Вона слухала відповідь. Потім сказала:
— Тоді піду сама.
І поклала слухавку.
Я стояв у кутку кухні, у тіні, і дивився на неї. Вона сиділа, стискаючи чашку обома руками, і в її очах було щось нове. Не страх. Рішучість.
Вона збиралась мене знайти.
Я не знав, що буде, коли вона знайде. Але я знав одне: я чекав на це три роки. І чекав саме її.