Розділ 2. Вона не бачить мене

Я повернувся наступної ночі.

Не тому, що хотів — бо не міг інакше. Нитка тягнула, як голод тягне вовка до запаху крові. Я стояв у її коридорі ще до того, як вона заснула, і чекав. Темрява навколо була густа, жива, вона обтікала мене, наче вода — камінь. Я вже знав: поки вона не спить, я майже сліпий. Але щойно її дихання ставало рівним — світ розкривався.

І я дивився.

Я дивився, як вона спить. Це звучить гидко, я знаю. Але в мене не було вибору — і, чесно кажучи, вже не було й бажання обирати.

Вона лежала на боці, підібгавши коліна до грудей, наче намагалась зайняти якомога менше місця у світі, який її не чекав. Ковдра сповзла до пояса. Футболка — та сама, сіра, завелика — задралась, оголивши смугу живота. Шкіра в неї була бліда, майже прозора в місячному світлі, і я бачив, як під нею повільно пульсує життя. Сині жилки на зап'ясті. Тонка кісточка. Волосся — біляве, розсипане по подушці, як розлите молоко.

Я не пам'ятав, чи бачив колись щось красивіше. Я взагалі не пам'ятав, що таке «красиво». Але дивився на неї — і в грудях, там, де вже давно мало бути порожньо, щось стискалось.

Вона ворушилась уві сні. Її губи тремтіли, повіки здригались — їй щось снилось. Я підійшов ближче. Настільки близько, що міг би торкнутись, якби мав чим. Її дихання виходило з неї теплом, яке я не відчував, але пам'ятав. Пам'ятав, як це — коли поруч хтось живий.

Вона раптом сказала щось уві сні. Тихо, нерозбірливо — одне слово, схоже на «не треба». Я відступив.

А вранці я побачив її іншу.

Вона прокинулась пізно, і перше, що зробила — потягнулась до телефона. Дивилась у нього довго, наче чекала на щось. Потім відклала й лежала ще хвилин десять, дивлячись у стелю. Я стояв у кутку кімнати, у найгустішій тіні, і спостерігав.

Вона встала. Пішла на кухню. Увімкнула чайник. Дістала чашку — одну, завжди одну. Насипала кави. Забула про неї, поки вода не закипіла, і тоді налила, не додавши ні цукру, ні молока. Пийнула — і скривилась, наче кава була гірка не тому, що без цукру, а тому, що пити її ні з ким.

Я дивився на її руки. Довгі пальці, коротко підстрижені нігті, маленька подряпина на великому пальці — відкрила консервну банку, мабуть. Вона тримала чашку обома руками, наче змерзла. Хоча в квартирі було тепло.

Я знав, що вона самотня. Це не було здогадкою — це було відчуттям, яке просочувало все навколо. Її самотність пахла, як стара шкіра й холодний чай. Вона була в кожному кутку, у кожній неприбраній чашці, у кожній незібраній речі.

Я дивився, як вона ходить по квартирі. Як вона відкриває ноутбук, дивиться на порожню пошту й закриває його. Як вона стоїть біля вікна, обхопивши себе руками, і дивиться на сірі дерева. Як вона говорить сама з собою — тихо, майже беззвучно, і сама ж собі киває.

Вона була вродлива. Я не міг цього не помітити. Висока, худа, з тими блідими кісками, що вибивались з-під резинки. Очі в неї були світлі — сірі чи блакитні, я не розрізняв у темряві. Але коли вона дивилась у вікно, в них було стільки втоми, що мені хотілось відвернутись.

Я не відвертався.

На третій день вона заговорила з подругою по телефону. Я слухав.

— Марто, я серйозно. Я бачила його. Вночі. У коридорі.

Пауза. Потім сміх з того боку — металевий, трохи зневажливий. Аліса слухала, і її обличчя робилось дедалі похмурішим.

— Ні, це не сон. Я прокинулась, бо хотіла в туалет. І він стояв. Високий, у чорному. Обличчя не видно. Я заплющила очі, розплющила — він ще там. Я заплющила знову — і він зник. Марто, я не вигадую.

Ще пауза. Аліса прикусила губу. Потім сказала:

— Я знаю, що це звучить як маячня. Але я не сплю. Я не п'ю. Я просто... я боюсь, Марто.

І тоді я відчув це. Її страх. Він піднявся в кімнаті, як пара, і торкнувся мене — холодний, гострий, знайомий. Я вдихнув його, і в мені щось прокинулось. Щось темне, голодне, що чекало на цей момент.

Я підійшов до неї.

Вона стояла біля вікна, притиснувши телефон до вуха, і не бачила мене. Але відчула. Я знаю, що відчула — її плечі напружились, вона обернулась і подивилась просто крізь мене, у куток кімнати. Її очі розширились.

— Марто, він тут, — прошепотіла вона. — Він зараз тут.

Я стояв за крок від неї. Бачив, як б'ється жилка на її шиї. Як вона стискає телефон так, що побіліли кісточки. Як її груди швидко підіймаються й опускаються.

Я хотів сказати їй, що не завдам шкоди. Що я не знаю, хто я. Що мені просто холодно, і самотньо, і страшно, як їй. Але з мене вийшов лише шепіт — довгий, сухий, як вітер у щілині.

Вона скрикнула. Відскочила до стіни. Телефон випав з її руки й ударився об підлогу — я почув, як тріснуло скло.

І тоді я побачив себе в її очах.

Не обличчя — я його не маю. Але відображення. Чорний силует, що стоїть посеред кімнати, за крок від переляканої жінки. Високий. Широкоплечий. Руки опущені, пальці трохи зігнуті — я не пам'ятав, чи сам їх зігнув. Я виглядав як те, від чого тікають уночі. Я виглядав як смерть.

Я відступив. Темрява смикнула за нитку, і мене винесло.

Але я встиг побачити, як вона сповзає по стіні на підлогу, обіймаючи коліна, і як її плечі трясуться від беззвучного плачу.

Я лежав на холодному й думав про неї.

Про те, як вона тримає чашку обома руками. Як підбирає під себе коліна уві сні. Як дивиться у вікно й не бачить нічого, крім власної втоми. Я думав про її страх — і про те, що я його причина.

Але було й інше. Те, чого я не хотів визнавати.

Коли я стояв за крок від неї, відчуваючи її тепло, її страх, її життя — я відчував щось іще. Голод. Не той, що в шлунку. Інший. Глибший. Він тягнувся до неї, до її шкіри, до її дихання, до того, як вона вимовляє своє ім'я. Я хотів торкнутись її. Не налякати — торкнутись. Відчути, що вона жива, і що я — теж, хоч трохи, хоч на мить.

Це було небезпечно. Я це знав. Бо темрява, що тримала мене, не любила, коли я хотів чогось, крім неї.

Але я вже хотів.

І наступної ночі я повернувся знову.