Я не обираю, коли з'являтися. Темрява обирає за мене.
Вона приходить не одразу — спочатку густішає повітря, потім зникають звуки, і тоді я відчуваю, що вже не там, де був. Не на холодному. Не в землі. Я стою, і під ногами — підлога. Не бруківка. Не трава. Щось гладке, тепле, живе.
Квартира була маленька. Я це зрозумів одразу, ще до того, як роздивився. Тісна, наче коробка, з присмаком самотності — такий присмак не сплутаєш ні з чим. Він осідає на меблях, на фіранках, на чашках, які ніхто не миє ввечері, бо нікому мити.
Я стояв у коридорі.
Світло не горіло. Але я бачив. Не так, як бачив колись — не очима, а всім собою, наче темрява просвічувала наскрізь, і я міг розрізняти контури: двері, шафа, дзеркало. У дзеркалі не було нічого. Я вже звик.
А потім я почув кроки.
Босі. Тихі. Обережні, наче людина звикла не будити нікого, хоча в домі нікого не було, крім неї. Я знав це. Не знаю, звідки — але знав.
Вона вийшла з кімнати.
Світло з-за вікна падало на підлогу сірими смугами — місячне, листопадове, холодне. І в цьому світлі я побачив її. Блондинка. Волосся розтріпане зі сну, спадає на плечі. Худорлява, у футболці не з її розміру — можливо, чиїсь, можливо, просто стара. Вона йшла до туалету, ще напівсонна, ще не розуміючи, що вже не одна.
Я стояв на її шляху.
І вона підвела очі.
Я не знаю, що вона побачила. У кімнаті було темно, і я — це лише силует: високий, майже під два метри, широкі плечі, чорна куртка, чорні джинси. Ніяких рис. Ні обличчя, ні очей. Просто темрява, яка стоїть і дивиться.
Вона завмерла.
Я хотів сказати їй, що не хочу лякати. Хотів сказати, що не знаю, чому я тут. Що я не обираю цього. Але коли я розтулив рот, назовні вийшло лише щось схоже на шепіт — сухий, довгий, наче вітер у щілині. Вона здригнулась і заплющила очі.
Я відступив на крок.
Вона розплющила — я стояв на тому ж місці, бо не встиг зрушити достатньо. Чи, можливо, не міг.
Вона заплющила знову. Довше цього разу. Я бачив, як вона рахує про себе — можливо, до трьох, можливо, до десяти. Я бачив, як її губи ворушаться беззвучно.
І коли вона розплющила очі — я вже пішов.
Не тому, що хотів. Не тому, що міг. Просто темрява смикнула за нитку, і мене винесло назад — на холодне, у землю, у тишу.
Я лежав і слухав, як у грудях у мене гуде щось схоже на серцебиття. Хоча серця в мене не було вже давно.
Вона пішла в ліжко. Я це відчув — по тому, як нитка послабшала. Вона лежала й думала про мене. Я не знаю, як це працює, але я відчував її думки, наче дощ по шкірі: тривога, страх, питання. «Хто це був?», «Чи я не сплю?», «Чи не зійшла я з розуму?»
Я хотів відповісти.
Але відповіді в мене не було.
Наступного ранку вона прокинулась пізно. Я знав це, хоч і не міг бачити — сонце піднялось, і нитка стала тоншою, глухішою. Вона ходила по квартирі, робила каву, дивилась у вікно. Я не бачив цього. Але відчував: вона думала про ніч. Про силует. Про те, як він стояв і не рухався.
Вона намагалась переконати себе, що це сон. Що це просто сон.
Я знав, що вона собі не вірить.
І я знав, що повернусь.
Бо нитка вже була між нами. І вона не зникала.