Батл стихій

Левко повернувся до палати в такому піднесенні, наче він заново народився. Золотистий напис Есмеральди нахабно перекреслював його рядки, схожі на вирок трибуналу.

— Бовдур? Не в її смаку? — Левко прочитав це вголос, і його голос почав сіпатися. — Та вона що, з дуба впала прямо на цю свою магнолію?!

Він відчував, як у грудях закипає справжній мега-психоз. Це вже була не творча суперечка. Це була війна на виживання его. Він схопив перо, не питаючи дозволу навіть у власної совісті, і встромив його в чорнильницю так люто, наче хотів пробити дно.

— Так?! — гаркнув він у порожнечу кімнати. — Значить, я «невіглас»? Значить, «дріб’язкове скиглення»?

Марися, яка весь цей час спостерігала за цим вибухом, аж присіла від задоволення.

— О-о, наш козлик нарешті нагострив роги! — мекнула вона, похитуючи головою. — Дивись, Левку, не лусни від люті, бо стіни потім важко відмивати. Тобі ж ясно сказали — ти не письменник, ти просто чернетка. Змирися і йди далі...

— Замовкни, Марисю! — процідив Левко крізь зуби. — Вона хоче «мужніх чоловіків»? Вона хоче вчинків? То вона їх отримає! Чого вона взагалі до мене причепилася?

Він почав шкрябати відповідь. Перо затріщало. Кожне слово було як ляпас.

«Вельмишановна пані Незнайомко, письменнице на пів ставки! — виводив він, знущально скрививши губи. — Що там ви нашкрябали? Не в вашому смаку? Не тіште своє его. Щоб я на вас подивився, мені треба або три дні не спати, або щоб у світі взагалі нікого, крім вас, не лишилося. Або взагалі осліпнути, щоб не бачити цю страшенну красу... — Левко аж скривився. — Та й тоді б я не глянув на таку пихату даму! Шукаєте мужніх? То йдіть собі до коваля, хай він вам підкови на щастя настукає. Не лізьте в літературу своїм довгим носом у м’якій палітурці, якщо ви нічогісінько там не тямите! Не подобається мій "пафос"? То проходьте мимо, а від вашої магнолії в мене вже алергічний чих на всю лікарню! І якого дідька ви робили в моїй кімнаті? Вам своєї мало? Чи пані Бездар вирішила привернути до себе увагу через оцю мазню на папері?»

Навколо ґанку вже почав збиратися «клуб фанатів». Чоловік у капелюсі вмостився на сходах і почав закладати парі. Тіні на паркані розсілися, як ворони на дротах.

— О, удар нижче пояса! — реготала Марися, бігаючи між ґанком і вікном. — Левко пише, що вона плутає психіатрію з поезією! У-у-у, жорстко! Рятуйтеся, бо зараз почнеться листопад із дохлих метафор!

Левко встав, розмахуючи блокнотом. Його очі горіли нездоровим вогнем.

— Хай знає! — крикнув він. — Вона думає, що вона тут найрозумніша, а ні... розумних тут, схоже, взагалі немає. Вона — просто пихата самодурка, яка боїться визнати свою поразку!

— Чекаємо на відповідь! — крикнув чоловік у капелюсі. — Ставлю капелюха, що вона зараз його розкатає в тонкий млинець!

Через хвилину на ґанок упав новий конверт, кинутий «невидимою рукою» — Есмеральда теж підключила свою тиранію. Левко розгорнув його, і його ледь не знесло хвилею сарказму. Битва розгорілася така, що папір у повітрі мав би загорітися. Марися просто вгарала, катаючись по підлозі, а Левко стояв у повному заціпенінні, читаючи нові «компліменти» про свою бездарність.

«Левку, дитинко, невже ти настільки боїшся бути не  геніальним, що навіть твої бездарні  опуси виглядають як спроба справити враження на козу!» — читав Левко, і Тіні на паркані вибухнули реготом.

— Слухай, — Левко встав, розмахуючи папірцем, — вона каже, що я намагаюся вразити козу! Це вже наклеп! Марисю, скажи їй, що ти до мене байдужа!

Марися навіть не обернулася:       — Мені байдуже, що ви там один одного поливаєте брудом, головне — щоб ви не забули написати, хто з вас більший придурок. Поки що рахунок 1:1. Твоя черга, «генію».

— Ах так?! — Левко знову сів за стіл. — Значить, я придурок? А хто тоді пише листи козі, бо в реальному світі з нею ніхто не розмовляє?

Битва розгорілася не на жарт. Вони обмінювалися листами так швидко, що папір, здавалося, горів у повітрі. Левко вилив увесь свій прихований сарказм, усю свою злість на те, що він ніколи не зможе бути «святим мучеником», яким бачила себе Есмеральда. А вона критикувала кожен його крок, називаючи його «людиною, яка намагається вдягнути костюм простоти, бо в ньому зручніше ховати боягузтво».

Чоловік у капелюсі сміявся так, що капелюх ледь не злетів.     

  — Це найкраща вистава, яку я бачив за останні сто років! Два нарциси намагаються довести один одному, хто з них менший нарцис. Це ж шедевр!

Тіні почали аплодувати. Марися нарешті виплюнула шматок паперу і мекнула:    

   — Слухайте, ви обоє! Ви зараз витрачаєте більше енергії на ці листи, ніж на те, щоб просто зустрітися і порозмовляти... Ви вже настільки "щирі", що скоро почнете випромінювати світло. Ану, припиніть цю циркову виставу!

Левко зупинився з пером у руці. Його герой у блокноті — той самий, що сидів на підлозі — раптом з’явився на сторінках у вигляді маленького малюнка, який показував обом «письменникам» великий палець вниз.

— Він прав, — сказав Левко, втомлено відкидаючись на спинку стільця. — Ми зараз виглядаємо як два пси, що гризуться за кістку, якої не існує... А вона мені вже починає подобатись... Погані емоції — це теж емоції...