Минуле

Кімната в лікарні раптом зникла. Замість неї Левко відчув запах старої кав’ярні, де кава завжди була гіршою, ніж обіцяли в меню, а на стінах висіли репродукції картин, у яких він нічого не тямив, але вдавав, що захоплюється.

Це був той самий час. Два роки тому. Його стіл був завалений чернетками.

«Він стояв перед дверима, що вели в нікуди. Його пальці, скроплені чорнилом, тремтіли...» — Левко читав власний текст із минулого й морщився. Який же він був пафосний! Кожне слово — наче спроба вразити самого себе в дзеркалі.

Тоді він писав цей твір, щоб довести всьому світу, що він — самотній геній, затиснутий у лещата реальності. Він вигадував страждання, бо справжнє життя здавалося йому занадто… звичайним. Аж поки не з’явилася вона... Ірена.

Вона сиділа за сусіднім столиком, читала щось серйозне і час від часу сміялася — справжньо, дзвінко, без жодної краплі літературної іронії. Вона була старшою на чотири роки, і це «старша» відчувалося в кожному її погляді: спокійному, впевненому, трохи поблажливому до його юнацького нарцисизму.

— Ти знову пишеш про чергових німф із вакуумом у голові? — запитала вона того вечора, заглядаючи в його блокнот. — Левку, світ навколо такий цікавий, чому ти постійно все ускладнюєш?

— Бо світ — це нудний набір декорацій, — відповів він тоді, намагаючись виглядати загадковим. — А я створюю власну історію.

Ірена тоді лише зітхнула. Вона хотіла розмов про майбутнє, про дім, про те, що означає бути поруч. Вона хотіла, щоб він подорослішав і перестав грати в «Бога істини». А він? Він тікав від цього, як від пожежі.

«Сім’я? Діти? Обов’язки?» — думав він тоді, лежачи на дивані й попиваючи пиво. «Це ж кінець свободі! Я маю писати! Я маю страждати заради мистецтва! Тим паче повинен бути хоча б якийсь фундамент, а що я зараз можу запропонувати... Я ще занадто молодий..»

Він так боявся впустити когось у свій «ідеальний» світ, що знецінював кожне її слово, кожну спробу наблизитися. Він висміював її серйозність, називав «приземленою», щоб тільки не визнати головного: він боявся, що вона побачить, який він насправді порожній без своїх метафор.

Коли вона пішла, він не відчув полегшення. Він відчув, як із кімнати викачали все повітря. Зник її голос, зник запах її парфумів, і — що найстрашніше — зникли «двері» в його творі. Він намагався писати далі, але чорнило стало просто чорною рідиною. Він писав про нікчемність, про зраду, про темряву, але кожне речення здавалося йому фальшивим, бо він намагався витиснути біль, якого вже не було — залишилася лише холодна, липка порожнеча.

Левко підняв очі від блокнота. Перед ним знову була Марися, яка, здавалося, бачила його наскрізь.

— То ти її прогнав, бо боявся бути людиною, — промекала вона, і в її голосі не було глузування, лише якась дивна, майже материнська печаль. — Ти обрав «велику літературу» і «свободу» замість справжніх почуттів, а отримав порожній стіл і купу ґудзиків у Старих Вербах.

— Я був ідіотом, — прошепотів Левко. — Я думав, що натхнення — це дар, а воно було в тому, як вона на мене дивилася.

Чоловік у капелюсі вийшов із тіні й поклав руку на блокнот.

— Ти не дописав той твір не тому, що зникло натхнення. Ти не дописав його, бо в той момент, коли вона пішла, ти зрозумів, що твій герой — це ти. І якщо він відчинить двері в інший світ — тобі доведеться жити без неї в цьому. А ти виявився до цього не готовим.

Левко дивився на затерту обкладинку. Тепер він розумів: він приїхав у це село не за славою. Він приїхав сюди, бо підсвідомо сподівався, що десь тут, посеред абсурду і туману, він знайде спосіб повернути час назад. Або хоча б пробачити собі за те, що він так безглуздо злякався справжнього щастя, яке могло би бути...