Персонаж

Левко дивився на папір, як на заміноване поле. Він очікував, що звідти вискочить привид чи принаймні що чорнило почне диміти. Але натомість у кімнаті запала така тиша, що стало чути, як у Марисі в животі перетравлюється чергова «геніальна» сторінка його прози.

Раптом на аркуші, під рядком про «свічку», повільно, літера за літерою, почало з’являтися нове слово. Рука Левка завмерла, перо випало з пальців. Він не писав цього.

«Ти знову забув запалити сірника, Левку. Твої руки тремтять, бо ти нарешті зрозумів: я — не маріонетка, я — твоє дзеркало».

Левко відсахнувся від столу так, ніби його вдарило струмом. — Він… він пише сам? — прохрипів він, дивлячись на Чоловіка в капелюсі.

— А ти як думав? — Марися підняла голову, збиваючи копитом купу ґудзиків, що досі лишалися на підлозі. — Коли ти нарешті перестав тримати його в тому клятому коридорі, він отримав доступ до до тебе...Ти відчинив йому двері в реальність, бовдуре ти такий. Тепер розгрібай.

— Слухай мене, Левку, — продовжував з’являтися текст на папері. — Ти два роки змушував мене шукати двері, яких не існує. Я бачив, як ти потайки плакав, коли не міг витиснути з себе нічого, крім дешевого пафосу. Я бачив, як ти ненавидів жінок, бо вони були справжніми, а ти — ні. І знаєш що? Я втомився бути твоїм виправданням для власної нікчемності.

Чоловік у капелюсі підійшов до Левка, поклав йому руку на плече і шепнув: — Твій герой має право на гнів. Ти змарнував його життя ...

Левко підійшов до столу, взяв перо — пальці в нього холодні, як крига. — І що ти пропонуєш? — спитав він, звертаючись до порожнього аркуша.

Відповідь з’явилася миттєво: «По-перше, припини мене жаліти. По-друге, давай просто поговоримо. Я маю до тебе запитання: чому ти так боїшся жінок, що в кожному моєму розділі вони ставали або дурепами, або невігласками? Це ж твоя історія, а не моя. Чому ти не дав мені шанс побудувати бодай якісь стосунки? Чому я — бродяга, який заплутався?».

Марися зареготала так, що навіть Тіні на паркані почали схлипувати від сміху. — О, це було нижче пояса! — коза мало не впала від реготу. — Левку, твій власний герой щойно «опустив» тебе на рівні психоаналізу! Чоловіче, ти програв цей раунд усуху!

Левко почервонів, як буряк у баби Марії на городі. — Я… я писав про… про метафоричну жіночність! — спробував він відбрехатися.

— «Метафорична жіночність» — це те, як ти називаєш свій страх отримати відмову в реальному житті, — процитував його «герой» на папері.

Левко опустив голову. Вперше в житті сарказм зрадив його. Замість того щоб захищатися, він просто сказав правду: — Бо вони завжди були розумнішими за мене. Бо я відчував себе дрібним поруч із ними. Ось і все.

Тиша в кімнаті стала іншою. Вона перестала бути напруженою і стала… людською. Чоловік у капелюсі кивнув, ніби ставлячи галочку в невидимому списку.

— Ну от, — сказала Марися, підходячи до Левка і штовхаючи його в бік аркуша. — Дивись, він більше не пише бруд про інших. Подивись, що він пише тепер.

Левко подивився. На папері було написано: «Дякую, Левку. Тепер, коли ми обоє визнали, що боягузи, ми можемо нарешті вийти з цієї кімнати. Куди підемо?».